Запланований на 9 травня 2024 р. візит турецького президента Реджепа Ердогана в США не відбувся. Причин тому багато, починаючи з невизначеності щодо війни в секторі Газа, яка спровокувала масові антиізраїльські студентські протести у США, змусила Туреччину оголосити про торговельний бойкот Ізраїлю, закінчуючи критикою з боку США дій Туреччини проти курдів в Сирії та Іраку. Також Ердоган вирішив почекати на результат виборів нового складу Європейського парламенту та липневого саміту НАТО у Вашингтоні.
Двосторонні турецько-американські відносини знають свої підйоми і спади. Після невдалої спроби військового перевороту у липні 2016 р. Ердоган погрожував відмовити НАТО у використанні військово-повітряної бази Інчжерлик. Перманентним подразником є факт надання політичного притулку у США політичному опоненту Ердогана – Гюлену. Попри це, існує прагматика стратегічних аспектів відносин Туреччини і США.
Більшу частину свого перебування у владі Ердоган намагається реалізувати проект «Великого Турану», який є зокрема й плодом турецько-британської взаємодії. Але у Британії, скоріше за все, восени 2024 р. будуть чергові парламентські вибори, які консерватори можуть програти лейбористам. Причому у стратегічній ієрархії зовнішньополітичних пріоритетів лейбористів відносини з Туреччиною можуть залишити зону критичної важливості для Лондону. Якою є позиція США щодо туранського проекту? Він в перспективі сварить Туреччину з РФ і Китаєм, адже Москва і Пекін намагаються створити свій кондомініум у Центральній Азії. Але в політичній реальності Ердоган і Сі Цзінпін просувають ідею «замирення» Росії та України на умовах «замороження» на існуючих фронтових позиціях.
Американська зовнішньополітична школа політичного реалізму «імені Кіссінджера» готова на це погодитись та визнати «російську сферу впливу», включно із захопленими територіями України. Однак така тактична близькість позицій Ердогана і Сі Цзінпіна не виключає протиріч між ними щодо уйгурів. Тому Китай, зважаючи на його амбіції транзитного шляху «Один пояс, один шлях», одночасно вважає Туреччину вигідним партнером і гіпотетичним конкурентом у Центральній Азії. Саме це робить Туреччину цікавою для США в контексті стримування як РФ, так і Китаю.
Завершити політичну кар’єру Ердоган хотів би не просто створенням конфедерації Туреччини та Азербайджану за зразком «один народ, дві держави», а й фіксацією транзитного виходу до Каспійського моря через Зангезурський коридор (Нахічевань – Зангезур - Каспій). Відкритим є питання, яким буде ставлення Ірану до турецьких амбіцій щодо Зангезурського коридору. Іран, зважаючи на наявність значної азербайджанської частки свого населення, не в захваті від турецьких амбіцій.
Відкритим є питання, Байден або Трамп переможуть 5 листопада і хто з них є вигіднішим для Туреччини. Досвід взаємодії із Байденом був успішнішим, ніж з Обамою. Приблизно таким же є і досвід взаємодії Ердогана з Трампом. З Байденом турки ефективно торгувалися з приводу прийняття в НАТО Швеції і Фінляндії, причому отримали все, що хотіли (розблокування контракту з постачання винищувачів «F-16», що важливо для Туреччини з огляду на військовий баланс сил із Грецією). З Трампом був аналогічний досвід взаємодії в 2017-2020 роках щодо Сирії.
Туреччина, так само як і США, в очікуванні правого повороту Європейського Союзу після червневих 2024 р. виборів Європейського парламенту. Правоконсервативний Євросоюз теоретично навряд чи буде більш толерантним до вступу Туреччини в ЄС, але буде менш критично налаштований до Ердогана, порівняно з європейськими лівими лібералами. Тому Ердогана влаштує як перемога Байдена, так і Трампа, у обох випадках Туреччина залишається критично важливою для позицій США на Близькому Сході. Ердоган враховує фактор недавньої перемоги опозиції на виборах в місцеві органи влади Туреччини. Турецька дипломатія презентує це як готовність до еволюційної трансформації поміркованої автократії у напрямку до «ліберально-європеїзованою» (у окремих кластерах) політичної системи. За цих обставин публічно утаємниченою є інформація про стан здоров’я Ердогана, який давно хворіє на цукровий діабет. Тому останнім часом він позиціонує свого зятя Байрактара як кандидата від президентської партії на наступні вибори 2027 року. Водночас Ердоган готовий позиціонувати себе як сильного лідера, здатного проводити активну зовнішню політику, попри проблеми з турецькою економікою. Курс турецької ліри наближається до 40 за долар, тобто інфляція не приборкана. Але чималі ресурси витрачаються на активні заходи. Ердоган наполягає на актуалізації процесу визнання «турецької республіки Північного Кіпру». Туреччина готує дипломатичний грунт для визнання Північного Кіпру Азербайджаном, Бангладеш і Пакистаном. На грецькій частині Кіпру залишаються британські воєнні бази, які, наприклад, 14 квітня були залучені до відбиття іранської ракетної атаки проти Ізраїлю. Відкритим є питання, чи готова турецька армія за цих обставин повторити досвід війни серпня 1974 року. Утім, Туреччина щодо іранського досвіду ракетного обстрілу Ізраїлю фактично політично підтримала Тегеран. Публічно Ердоган критикує дії Нетаньяху в секторі Газа, в реальності неофіційний турецько-азербайдансько-ізраїльський альянс залишається.