«Велике Міжмор'я» як новий безпековий простір національних інтересів України

Кожна держава намагається реалізовувати питання власної безпеки через систему міжнародного права, багатосторонні та двосторонні міждержавні договори, через участь у військо-політичних чи просто політичних союзах (блоках), а також за допомогою неформальних альянсів і діалогових платформ з державами, які мають спільні безпекові інтереси.

 

Довоєнні геополітичні проекти, ілюзії та помилки української політичної еліти

 
Повномасштабне вторгнення Росії красномовно продемонструвало усі недоліки тієї безпекової архітектури, яку за 30 років незалежності Україна створила для себе.
 
По-перше, через міжнародно-політичні реалії та зволікання української влади з реформами Україна на змогла стати членом НАТО. А участь у цьому військово-політичному союзі могла б стати реальною гарантією від територіальних зазіхань з боку Москви.
 
По-друге, міжнародне право не зупинило Путіна від самої збройної агресії проти України та від маніпулятивних інтерпретацій міжнародного права заради виправдання цієї агресії.
 
По-третє, ООН виявилася паралізованою з тієї причини, що Росія є постійним членом Радбезу, має право вето. А Китай в ООН системно не підтримує резолюції, які вважає вигідними для США і Заходу в цілому, а саму Україну вважає союзником Америки.
 
По-четверте, внаслідок нападу РФ на Україну Хельсінкський заключний акт втратив смисл. А створена у відповідності з ним ОБСЄ опинилася у стані такої кризи, яку можна порівняти з комою у людини. Бо ця організація була платформою для діалогу з метою недопущення великої війни у Європі, а перетворилася на зібрання, де усі звинувачують один одного у порушенні положень Хельсінкського заключного акту, договору про звичайні озброєння у Європі. Можливо, що після поразки Росії у війні проти України будуть оновлені положення згаданих документів і буде відновлено нормальне функціонування оновленої ОБСЄ. Але однозначно, що це не може статися без повернення повоєнної РФ до дотримання цих документів та до участі в цій формальній діалоговій платформі.
 
По-п'яте, різні неформальні міждержавні зібрання, клуби, які були створені для вибудовування безпекових альянсів, не допомогли (і не могли допомогти) Україні захистися від збройного повномасштабного нападу з боку Росії. Наприклад, ГУУАМ (потім — ГУАМ) виявився неефективним, тому що просував об'єднання держав, які на той час були суттєво розділені географією та не мали актуальних спільних військово-політичних або просто політичних інтересів. Реалізація варшавських за походженням концепцій Міжмор'я (Балто-Чорноморського союзу) та Тримор'я обмежилася декларативно-політичними заходами, а також створенням Українсько-польсько-литовської бригади для участі в якихось місіях, але крім війни на боці України у протистоянні російській збройній навалі. Це було очевидно, тому що Польща, Литва та інші держави-члени НАТО пов'язані між собою жорсткими оборонними зобов'язаннями, закріпленими ратифікацією, і тому ці держави не можуть поодинці на свій розсуд вести окремі війни у Східній Європі.
 
Інтелектуальну та практичну діяльність української політичної еліти за період 1991-2021 років можна загалом оцінити як таку, що перебувала під домінуванням «історичного спадку» у підходах до визначення геополітичних векторів. Цей «спадок» проявився у двох протилежних напрямах:
- концепції про пріоритетне збереження і розвиток тісних економічних зв'язків з Росією та іншими державами СНД (наслідок залежності від природних ресурсів та від залишків радянської виробничої кооперації);
- концепції про інтеграцію у Західний світ, які були обумовлені політичним гаслом «Геть від Москви!».
 
Так званий «Третій шлях» був представлений двома концепціями. По-перше, переважно йшлося про політичний нейтралітет з пріоритетом на розвиток економічного співробітництва з СНД, Заходом, Сходом, Півднем. В рамках такого підходу була спроба збалансувати вплив Росії на Україну через посилення співробітництва з Китаєм. По-друге, для убезпечення від тиску з боку Москви була спроба створити альянс пострадянських держав, відомий як ГУАМ. Ідея такого альянсу виглядала як справжній прояв міжнародно-політичної суб'єктності України, але, як було зазначено раніше, проект виявився нежиттєздатним через географію та відсутність спільних геополітичних інтересів у держав-учасниць.
 
Початок російської агресії у 2014 році призвів до остаточного і однозначного усвідомлення українською політичною елітою та переважною більшістю українського суспільства, що інтеграція України в ЄС та НАТО є безальтернативним напрямом зовнішньої політики. Це був не лише ціннісний вибір на користь Заходу, але у значній мірі вибір безпековий: спроба захиститися від територіальних зазіхань, збройної агресії і тиску з боку Москви. У такий спосіб українська еліта просто вирішила «сховатися» від Росії в НАТО та ЄС, але при цьому не «народила» жодних справді суб'єктних підходів. Тому у пошуках захисту гралася в безпекові концепції, запропоновані іншими інтелектуальними елітами: Інтермаріум (Міжмор'я, Балто-Чорноморський Союз), Тримаріум (Тримор'я), Вишеградська четвірка.
 
Ідея так званого «Люблінського трикутника» хоч і була запропонована Києвом, але є лінивою калькою з польських варіантів Інтермаріуму.
Однозначно доведено історією та подіями 2022-2023 років, що Польща, Литва, інші держави Балтії були і залишаються важливими союзниками Україні під час повномасштабної загарбницької війни, розв'язаної Росією. Вони залишаться такими й після війни.
 
Однак, настав час, коли досвід безпекової співпраці у Балто-Чорноморському просторі повинен бути переосмислений, доповнений з урахуванням нових геополітичних реалій, крізь призму нових смислів і нової суб'єктності України, якими вони є зараз та на повоєнний період.
 

Історичний і сучасний простір політичних та економічних інтересів Києва

 
Будь-яка організація має внутрішнє та зовнішнє середовище. Держава – це військово-політична та економічна організація. Сучасна держава – це національна держава, яка є способом існування певного народу, військово-політичною, економічною та духовною організацією цього народу.
 
Кожна держава має унікальне для себе зовнішнє середовище, яке визначається унікальними для неї географічними особливостями, і в яких реалізуються її політичні, економічні та безпекові інтереси.
 
Для Польщі, як державної організації, простір національних інтересів природно складався і складається з навколишнього для неї світу – Центральна Європа, Балкани, Східна Європа. Концепція «Інтермаріуму» була лише одним з географічних напрямів для реалізації такого без пекового інтересу як спільне з державами Балто-Чорноморського регіону стримування агресивного імперіалізму Москви.
 
Для Києва Балто-Чорноморський простір — це не щось зовнішнє, а місце розташування Старої Руської держави, держави Богдана Хмельницького, УНР та сучасної України. Київська державність була і залишається головним елементом, серцем цього простору.
 
Географічно для Києва простір його інтересів завжди був набагато ширшим. За часів Русі, держави Б.Хмельницького, УНР – це Балтія, Центральна Європа, Балкани, Причорномор'я, простір аж до Каспію і Волги. Для сучасної України цей простір розширився в усіх напрямах – західному, південному, північному та східному. Цьому сприяли декілька факторів.
 
По-перше, розвиток засобів комунікації (зв'язку, транспорту) та глобалізація.
 
По-друге, якісний і відчутний прогрес у перетворенні колишніх радянських республік на повноцінні національні держави, які сформулювали власні національні інтереси і завдання зовнішньої політики. Деколонізація, як процес подолання імперського світогляду, нав'язаного Москвою, пройшла точку неповернення в усіх пострадянських державах. Схоже, що в Білорусі це сталося також, хоча там влада ще активно підтримує проросійський дискурс з елементами радянських ідеологем.
 
По-третє, повномасштабний напад Путіна на Україну 24 лютого 2022 року показав усім пострадянським державам, що російська політична еліта не просто хвора ідеями імперського реваншизму, але й готова реалізовувати такі ідеї шлях повномасштабної війни проти. Війна показала, що заяви російських діячів про «подаровані території» — це не просто гучні слова для телевізійних шоу, а прояв реальної загрози усім державам, до яких Москва має претензії. Війна проти України стала показовою демонстрацією зверхності Кремля до усіх народів колишнього Радянського Союзу. Наслідком цього стала суттєва корекція ставлення національних еліт пострадянських держав до Росії та її еліти. Наприклад, Казахстан помітно збільшив «дистанцію» і почав розглядати Московію як реальну загрозу для свої територіальної цілісності. Завдяки війні стала виглядати однозначно агресивною імперська зверхність російської правлячої еліти до народів Вірменії, Узбекистану, Киргизстану, Азербайджану, Таджикистану.
 
Отже, повномасштабна війна РФ проти України прискорила еволюцію пострадянських національних держав у бік усвідомлення реальності загрози з боку російського імперського реваншизму та дистанціювання від Москви. Держави на Південному Кавказі та у Центральній Азії почали чітко розглядати Росію як джерело загроз для їх власної національної безпеки. Таке бачення співпадає з баченням України, і відкриває для Києва нові політичні можливості для створення різноманітних міждержавних форматів, спрямованих на спільне стримування та попередження загроз з території Росії – загроз реальним і можливих.
 

Геополітичні виклики, можливості та завдання для Києва на повоєнний період

 
Події 22 та 24 лютого 2022 року призвели до кардинальної зміни геополітичної ситуації у світі та на просторі навколо України.
 
Про суті, повномасштабна війна стала фактором, який призвів до прискорення процесу якісної трансформації геополітичного ландшафту саме у Східній Європі та загалом у центральній частині Євразії. Умовно цей великий регіон можна позначити терміном «Центральна Євразія», бо йдеться про простір від Карпат на заході до Тянь-Шаню на сході, від Балтійського моря і Північного океану на півночі — до Чорного і Каспійського морів, Туреччини і Південного Кавказу на півдні.
 
Захід чітко і однозначно підтвердив союзницьку підтримку України у захисті її територіальної цілісності від посягань Москви. А до традиційних союзників на Балто-Чорноморський просторі Київ отримує потенційних безпекових партнерів на південному та східному напрямах.
 
Змінилася роль і самої України у безпековому контурі Балто-Чорноморського простору, так і у силовій архітектурі Центральній Євразії загалом: українська армія є і залишатиметься найбільшою боєздатною армією на просторі від Атлантики до Тянь-Шаню.
Створення в Україні оборонного хабу перетворюватиме її на головний інструмент стримування Москви від нових агресивних проявів імперіалізму у повоєнний період. Це означає, що Українська держава стане одним з найбільш важливих компонентів (а можливо, що стрижнем) міжнародної системи, яка буде створена для підтримання миру і стабільності на просторі Центральної Євразії у повоєнний період.
Центральна роль України у протистоянні російському імперіалізму – це не якесь гіпотетичне майбутнє, а міжнародно визнана реальність. Потреба у києвоцентричній системі організації безпекового простору – це не лише вимога часу для українського народу. Такий підхід цілком відповідає інтересам Заходу, доповнюючи зусилля США, ЄС, Великої Британії та інших держав по недопущенню нових війн у Центральній Євразії. Київ врешті має можливість і обов'язок здійснювати більш активну, більш суб'єктну зовнішню політику заради миру і власної безпеки.
 

Що передбачає концепція «Великого Міжмор'я» як нового простору безпекових інтересів України на зараз та на повоєнний період?

 
1) Після поразки Росії у війні для України найбільшими зовнішніми безпековими загрозами будуть дві проблеми (два ризики), які пов'язані з російським простором. Тому Києву потрібно буде активно вирішувати два завдання:
 
- сприяти такій мирній трансформації Росії у повоєнний період, яка б у майбутньому забезпечила неможливість відновлення російського імперіалізму і нового нападу Росії на Україну;
- мінімізувати негативний вплив на Україну від гіпотетично можливих збройних конфліктів на території теперішньої РФ.
2) Головна мета києвоцентричного «Великого Міжмор'я» — це творення неформального і багаторівневого постійно діючого діалогу між різними державами регіону для стримування Росії від рецидивів імперіалізму, від ревізіоністських війн та інших загроз, які виникатимуть на російському просторі для України та інших держав, що межують з РФ.
 
Тобто, йдеться про неформальний пакт заради стабільності і безпеки в Центральній Євразії.
 
3) Головними союзниками України у реалізації згаданих цілей і завдань є і будуть надалі США, ЄС, Велика Британія, Німеччина, Польща, Франція, Данія, Швеція, Нідерланди, а також Норвегія та Фінляндія.
Однак, основою для «Великого Міжмор'я» природно будуть держави, які межують з Росією і є частинною класичного Інтермаріуму (Балто-Чорноморського простору): Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова. Вони є природними союзниками України у стримуванні російського імперіалізму у Східній Європі. Бажаним було б долучення Білорусі після появи там демократичної національної влади.
Разом з тим, формат «Великого Міжмор'я» передбачає залучення Києвом до вирішення безпекових завдань нових природних союзників у стримуванні Росії, таких як Казахстан, Азербайджан, Грузія, Вірменія. Також, важливу роль у стримуванні загроз з боку повоєнної Росії можуть відгравати Туреччина та Узбекистан.
 
Також, Україна зацікавлена у повному викоріненні можливостей деструктивного впливу Москви на Балканах.
 
4) Головну роль у стримуванні повоєнної Росії відіграватимуть християнські держави класичного Інтермаріуму. Християнській цінності завжди є однією з основ діяльності національно-консервативних політичних сил і рухів. Співпраця християнських організацій і національно-консервативних партій держав класичного Інтермаріуму може мати позитивні наслідки для покращення демографічної ситуації в цих державах. Також, християнські організації можуть зробити значний внесок у справу залучення християнської Вірменії до антиросійської коаліції. А також зміцнення антиросійських настроїв у Грузії.
 
Важливим для трансформації повоєнної Росії може бути діалог християнських організацій європейських держав з деякими християнськими організаціями Росії. На зараз такий діалог виглядає неможливим з Московським патріархатом, який є державною Церквою і духовним посіпакою путінського режиму. Однак, у повоєнний період такий діалог цілком може стати можливим з окремими частинами РПЦ, іншими християнськими організаціями Росії. Діалог заради поступової зміни РПЦ з месіансько-імперської структури на організацію, яка опікуватиметься виключно духовними потребами росіян.
 
Так само важливим може бути діалог християнських організацій і національно-консервативних партій держав класичного Інтермаріуму з мусульманськими організаціями та національно-консервативними силами Казахстану.
 
Однозначно, що «Велике Міжмор'я» за смислом — це «Українське Міжмор'я» на відміну від класичних форматів Інтермаріуму.
«Велике Міжмор'я» — це простір між п'ятьмя морями: Чорне (і Середземне), Балтійське, Адріатичне, Каспійське та Біле.
Певною мірою, можна говорити про цей простір, як про «Велике Міжгір'я»: Балкани і Карпати – на заході, Кавказ і Тяньшань — на сході.
«Велике Міжмор'я» — це партнерство (платформа) заради безпеки держав, недопущення війн, а також для забезпечення розвитку і міжнародних зв'язків.
 
Формати взаємодії можуть бути різноманітними:
- двосторонній або багатосторонній діалог (на урядовому і неурядовому рівнях);
- формальні та неформальні угоди.
 
Загалом йдеться про мережеву структуру, метою якої буде запобігання новим війнам і дестабілізації, які можуть становити загрозу національній безпеці України.
 
Поки що залишається відкрити питання відносно того, чи стане повоєнна Росія частиною сусідом, з яким можна вести справи, діалог про безпеку і при цьому боятися нового підступного удару.
 

Володимир Воля - координатор зі стратегічних досліджень Інституту «Інтермаріум»

 

Популярні теги

Інститут Інтермаріум Концепція Інтермаріуму Діяльність Інституту Склад Інституту Статті Новини Зворотній зв'язок Аналітична кафедра Аналітика Події Контакти
© 2024 Інститут «Інтермаріум»‎. Всі права захищені