2 вересня 1996 року в обіг увійшла нова національна валюта – гривня, замінивши знецінений карбованець. Тоді за один долар давали менш ніж 1,8 гривні, і це число символізувало надію: молода держава нарешті отримує стабільні гроші як ознаку справжнього суверенітету. Тридцять років по тому за той самий долар дають уже понад сорок чотири гривні – курс просів більш ніж у двадцять п'ять разів. І це не низка нещасних випадків чи фатальний збіг зовнішніх обставин. Це послідовна історія однієї й тієї самої моделі поведінки держави: роками ховати реальні дисбаланси за штучною стабільністю курсу замість того, щоб їх усувати, – аж поки накопичене не вибухає черговим обвалом за рахунок пересічних громадян.

Перший урок, який так і не вивчили

Вже 1998–1999 років вистачило, щоб побачити слабкість щойно народженої валюти: криза в Росії вдарила по економіці, надто залежній від сусіда, і гривня впала з менш ніж двох до понад п'яти гривень за долар. Проблема була не лише в кризі за кордоном, а в тому, що всередині країни не було жодного запасу міцності – ні достатніх резервів, ні незалежної монетарної політики, ні бюджету без хронічного дефіциту. Це мав би стати урок на майбутнє. Натомість він став лише першим із серії ідентичних безглуздих управлінських рішень. Постійний біг граблями натякає на те, що цим процесом точно керували. І навряд лише з України. Бо постійно повторювані помилки – це не прорахунок, а політика.

Штучна стабільність як відкладена девальвація

У 2000-х курс роками штучно тримали в вузькому коридорі – і саме ця зовнішня «стабільність» ховала накопичення реальних проблем: зростання зовнішнього боргу, недокапіталізовану банківську систему, бюджетні рішення напередодні виборів, розраховані на популярність, а не на стійкість. Коли 2008 року вдарила світова фінансова криза, гривня за кілька місяців втратила майже 58% вартості.

Той самий сценарій повторився й напередодні 2014–2015 років: штучно зафіксований курс за президентства Януковича маскував катастрофічний стан резервів, аж поки «Революція гідності», анексія Криму та АТО не оголили все одразу – гривня обвалилася більш ніж удвічі, частина банків узагалі зникла з ринку. Навіть порівняна стабілізація 2016–2019 років, попри перехід до плаваючого курсу, не торкнулася головного: податкова система лишилася обтяжливою для бізнесу, експортна економіка – сировинною, залежність від зовнішнього фінансування – незмінною. Це була не перемога над проблемою, а чергова пауза перед наступним її загостренням.

Емісія, борги й податки замість реформ

Закономірність тут проста й невтішна: щоразу, коли держава роками уникала болючих структурних реформ – податкової системи, дерегуляції, розбудови конкурентної експортної економіки – і натомість фінансувала дефіцити емісією, боргами чи штучно тримала курс, ціну зрештою сплачували громадяни через різку одноразову девальвацію. Курс перетворився не на індикатор здоров'я економіки, а на клапан, який раз у кілька років скидає тиск від накопичених політичних рішень.

Війна як підсилювач тих самих провалів, а не окрема причина

Повномасштабне вторгнення 2022 року принесло нову хвилю знецінення – з майже 29 до понад 36 гривень за долар лише за перший рік, а до 2026-го курс перетнув позначку в 44–45. Але війна тут не самостійна причина, а підсилювач тих самих хронічних провалів. Товарний дефіцит зовнішньої торгівлі у 2026 році оцінюють у понад 60 мільярдів доларів – і цей розрив нині повністю перекривають зовнішні гранти й кредити, а не власна економіка.

Водночас НБУ роками тримає облікову ставку, яка суттєво (у півтора-два рази) перевищує поточну інфляцію, придушуючи й без того стагнуючий внутрішній ринок бізнес-кредитування та інвестицій, а уряд замість перегляду видатків чи стимулювання виробництва вкотре обирає найпростіший шлях – нарощування податкового навантаження на бізнес і громадян.

Тобто навіть у форматі «керованої гнучкості» курсу, весь тягар реальної слабкості валюти просто відкладається на майбутнє – на той момент, коли донорське фінансування стане менш щедрим, а зовнішній дефіцит доведеться закривати вже не чужими грошима.

P.S.

За тридцять років гривня пройшла шлях від символу надії до валюти, курс якої громадяни звично сприймають як приречений повзти вниз. Це не випадковість природи чи ринку – і не лише наслідок війни. Це результат одного й того самого повторюваного вибору: роками ховати структурні проблеми за штучною стабільністю курсу, боргами й податками замість того, щоб усунути їхню першопричину, – а потім розплачуватися одноразовим обвалом, ціну якого щоразу платить не влада, а населення.

Прихильники нинішньої політики НБУ й уряду, звісно, заперечать: висока ставка – вимушена плата за стримування ще більшої інфляції та курсової паніки, а зростання податків у воєнний час – питання фізичного виживання бюджету, а не помилка сама по собі. Наскільки виправдана ця ціна порівняно з альтернативами – окрема, дискусійна тема. Але факт лишається фактом: за тридцять років держава так і не вибудувала економіку, здатну тримати власну валюту без штучних підпор, – і саме в цьому, а не в зовнішніх обставинах, головна причина того, що курс гривні перетворився з обіцянки на хронічний діагноз.

Юрій Гаврилечко, експерт Інституту «Інтермаріум» з економічних та політичних питань