Феномен розвитку австрійської політики увібрав у себе різні історичні епохи. В добу європейської модернізації австрійські землі увійшли як Австро-Угорська імперія (1867-1918) з двома центрами у Відні і Будапешті. Територіально до складу імперії входили українські землі, зокрема, Галичина і Буковина. Також імперія контролювала Адріатичне море і до утворення єдиної Італії (1870) Австро-Угорська імперія мала безпосередній вихід в Середземне море. Дунай був імперською річкою та важливою торговельною комунікацією. Отже, на цьому етапі австрійська політика полем своєї діяльності географічно мала вихід до Чорного, Адріатичного і Середземного морів. Зважаючи на тісні контакти Австро-Угорської імперії з Німецькою імперією, можна казати, що Відень мав вихід і до Балтійського моря. Різні вектори австрійських політичних, торговельних, оборонних інтересів залишаються імперативами для Відня і після двох світових війн.

Чорне море і Балкани були точкою конфлікту між Австро-Угорською імперією та її історичними суперниками Російською та Османською імперіями. В роки Першої світової війни Австро-Угорщина намагалася в союзі з Німецькою імперію розбити Російську імперію. Тим паче, що Росія претендувала на повернення до свого складу Буковини і Галичини. Аби цьому протидіяти, Відень і Берлін були готові розвивати стратегічний проект утворення «Серединної» Європи як зони впливу двох імперій: Австро-Угорської і Німецької імперії.

Дві революції 1917 р. (лютнева і жовтнева) вивели тимчасово Російську імперію з геополітичної гри. Навесні 1918 р. австро-угорські війська разом із німецькими були введені на територію України. Однак насправді спільного стратегічного бачення Відня і Берліну щодо майбутнього українських земель не було. Частина родини Габсбургів претендувала на проголошення Василя Вишиваного гетьманом України, що суперечило німецькому ставленню до гетьмана П. Скоропадського. Також варто розуміти, що Габсбурги не мали уявлення, що робити із слов’янським населенням власної імперії. Восени 1918 р. стало зрозуміло, що німці і австрійці програли війну. Наприкінці листопада 1918 р. була відновлена польська державність, було проголошено незалежність Чехословаччини, а на Балканах було утворено «Королівство сербів, хорватів і словенців» праобраз Югославії. Колишня Австро-Угорська імперія зменшилась до розмірів власне Австрії та Угорщини, територіального обмеженої за умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року. Австрії було заборонено об’єднуватись із веймарською республікою, утвореною на уламках німецької імперії. Це стало травмою для австрійської колективної свідомості та стимулювало ідею повернення австрійців у «німецький світ». У березні 1938 р. Гітлер здійснив аншлюс Австрії, що мотивувало австрійців воювати на боці вермахту у роки другої світової війни. Розгром Третього рейху в травні 1945 р. започаткував нову сторінку австрійської історії. Австрійські землі були поділені між союзниками по антигітлерівській коаліції. Відень також був окупований американськими, британськими та радянськими військами. Тільки після смерті у березні 1953 р. Й. Сталіна стало можливим вирішити «австрійське питання». У травні 1955 р. радянське «колективне керівництво» погодилось підписати Договір про постійний нейтралітет Австрії.

Ідея і практична політика постійного нейтралітету стали основою австрійської ідентичності. В 1955-1994 роках Австрія грала роль мосту між ворогуючими соціально-політичними та військово-політичними блоками (Європейським економічним співтовариством та Радою економічної взаємодопомоги, між НАТО та Організацією Варшавського договору). Тільки закінчення холодної війни змінило ставлення австрійців до участі в процесі європейської інтеграції. Але умовою такої участі Відень визначив збереження нейтралітету. Звичайно, австрійці не були виключені із конфлікту на Балканах після розпаду в 1991-1999 рр. колишньої Югославії. Після того, як 1 січня 1995 р. Австрія стала членом Європейського Союзу Відень залишався «скарбницею» для російських капіталів. Не випадково австрійський «Райффайзен банк» досі не залишив російський фінансовий ринок, добровільно перетворившись на один із інструментів обходу Кремлем режиму санкцій. Внаслідок цього російсько-українська війна є засобом заробітку для австрійської економіки. Причому Відень використовує свої колишні імперські території Угорщину і Сербію як фактичних союзників Кремля для ігор із (станом на кінець лютого 2024 р.) 13-ма «пакетами» санкцій від Євросоюзу. Отже, Австрія не зацікавлена в трансформації Східної Європи внаслідок поразки РФ у війні проти України. На початку ХХІ століття Австрія мала амбіції стати хабом «Північноєвропейського» і «Південноєвропейського» газопроводів в обхід території України. Австрійський Баумгартен мав бути центром розподілу російського газу для європейських споживачів. Після окупації Криму у березні 2014 р. Путін нагадував австрійцям, що вони володіли західними українськими землями. Але австрійці пережили імперський ре-сентимент. Однак це не заважало австрійцям солідаризуватись із угорським прем’єр-міністром В. Орбаном щодо торгів за кожну позиції в режиму санкцій проти Росії. Австрійці сподівались, що Україну «продавлять» із реалізацію мінських угод та бізнес із РФ буде розвиватись як завжди. Тому на відміну від таких членів Європейського Союзу як Польща, Латвія, Литва, Естонія, які вбачають в Україні бар’єр поширенню російського впливу на Європу, Австрія інерційно сприймає Україну як сферу російського впливу. Тому ідея проекту Балтійсько-Чорноморського союзу не відповідає австрійському стратегічному баченню розвитку Східної Європи. Відень готовий домовлятись із Москвою про її інтереси між Балтикою і Чорним морем.

Але залежність австрійської економіки від Німеччини виключає накладання Австрією вето на санкції проти РФ, особливо після «зміни епох» у східноєвропейській політиці ФРН. Але у питаннях контролю за міграцією Австрія ближче до позиції опозиційної німецької партії «Альтернатива для Німеччини». Наприклад, у 2023 р. Австрія домовилась із Сербією та Угорщиною щодо жорсткого курсу відносно нелегальних мігрантів.

«Австрійська народна партія» та «Австрійська соціал-демократична партія» мають консенсус щодо збереження нейтралітету. Таку само позицію займає «Австрійська партія зелених». На європейських скептичних позиціях перебуває «Австрійська партія свободи». Її входження до правлячої коаліції в 2000 р. спровокувало санкції Євросоюзу проти Австрії, що стало винятком, адже після цього ЄС такі санкції на своїх членів поки що повторно не накладав. Австрія не блокує фінансову і воєнну допомогу ЄС Україні, віддавши Угорщині ініціативу в цьому питанні.

Змінити ситуацію може внутрішньополітична ситуація в Австрії. Восени 2024 р. мають відбутися вибори до парламенту Австрії. Лідером симпатій австрійських громадян є «Австрійська партія свободи». Після вступу в НАТО Швеції і Фінляндії, що зміцнило позиції Північноатлантичного альянсу на Балтиці, Австрія наголосила, що не збирається відмовлятись від нейтралітету. Австрія наголошує, що умовою вступу України в Європейський Союз є закінчення війни з РФ та повне виконання умов членства в Європейському Союзі. Більшим пріоритетом для Австрії є інтеграції до ЄС країн Західних Балкан, територія яких є безпосереднім транзитним шляхом для нелегальних мігрантів, які прибувають в Австрію. Більшість австрійців скептично ставляться до членства в ЄС України і Туреччини. Австрія до останнього торгувалась з приводу приєднання до Шенгенської зони дійсних членів ЄС Болгарії і Румунії. Австрія намагається зберегти статус-кво в Європейському Союзі та в Східній Європі. Тому будь-які нові проекти на кшталт «Балтійсько-Чорноморської вісі» і навіть «Тримор’я» розглядаються консервативними політичними елітами та не менш консервативною австрійською суспільною думкою як фактори, що створюють надмірні ризики для австрійського нейтралітету та способів організації отримання прибутків.

Андрій Мартинов – експерт Інституту «Інтермаріум»