- Публікації
- Перегляди: 2859
Ідея єдності центрально-східноєвропейського простору між Адріатичним, Чорним та Балтійським морями не нова. Вона виявлялася в різних формах задовго до виникнення термінів «Міжмор’я»/«Інтермаріум» та «Мезоєвразія» і відповідних спроб їхнього концептуального наповнення.
Будучи геокультурним перехрестям між Заходом (Європою) та Сходом (Азією), Північчю й Півднем, цей регіон віддавна був місцем перетину торговельних шляхів і цивілізаційних впливів. Слідом за економічною та культурною (а часом і передуючи їм) ішла воєнно-політична експансія. Відтак природним було прагнення народів регіону боронитися від зовнішніх експансіоністських зазіхань.
Упродовж історичного часу умови для об’єднання балто-адріатично-понтійського простору складалися неодноразово. Насаперед потреба консолідації оборонних зусиль зумовила постання на цих теренах феномену поліетнічних «буферних» імперій, які виконували роль пограниччя-«фронтиру» Заходу – Польсько-Литовської та Австро-Угорської держав. Обидві утворені за феодально-династичним принципом імперські держави періодично об’єднували під владою однієї династії більшу частину Центрально-Східної Європи: влада литовських Ягеллонів наприкінці XV ст. поширювалася також на польські, прусські, чеські, словацькі, угорські, західно- та південноруські, хорватські та частину волоських (румунських) земель, а влада австрійських Габсбургів перед серединою XVIII ст. – на угорські, чеські, словацькі, хорватські, частину польських, румунських і навіть італійських та – тимчасово – сербських територій.
Прикметно, що по занепаді кожного з названих «буферів» укріпленням східноєвропейського фронтиру починали опікуватися імперські держави Західної Європи: у XVIII ст. – Франція (інспірувала вісь Швеція – Польща –Туреччина проти Москви, згодом Наполеон виношував плани різноманітних конфедеративних утворень на сході континенту), на поч. ХХ ст. – кайзерівська Німеччина (візія «Серединної Європи» – Mitteleuropa).
Зокрема, германоцентрична «Серединна Європа» планувалася як потужний політико-економічний простір між Францією та Росією з одного боку і між Балтікою та Середземномор’ям – з іншого. Декларувалося право розташованих у цих географічних межах країн Східної Європи на звільнення з-під російської імперської влади та на наступне національно-політичне самовизначення. За своєю суттю проект «Серединної Європи» можна вважати східноєвропейським прообразом сучасного ЄС, де враховуються конфесійна, етнокультурна, мовна і навіть господарсько-регіональна специфіка країн-учасниць. Кожна з держав, незалежно від власних ресурсів, політичних позицій і своєї геополітичної ролі, не втрачала свій суверенітет. Міжнаціональні конфлікти мала вирішувати міждержавна структура безпеки (на кшталт майбутніх Ліги Націй та ООН). Зрештою через Першу світову війну та поразку в ній кайзерівської Німеччини проект Mitteleuropa так і не отримав бодай шансу на практичну реалізацію.
«Слов’яноцентричні» ідеї об’єднання східноєвропейських народів «між трьома морями» отримали розвиток у межах панславізму та польського прометеїзму. Панславізм (який сповідували зокрема кирило-мефодіївці) у своїй локальній балканській версії – югославізмі – був основою створення Югославської федерації (1918–2003).
У міжвоєнний період квінтесенцією прометеїзму як складника ширшої «ягеллонівської» традиції польської політики стала концепція орієнтованого на Варшаву партнерського союзу – аж до конфедеративної спілки – національних держав між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями. Таке «Міжмор’я» або, за пізнішим визначенням, «Третя Європа» мали слугувати передусім зміцненню в регіоні польського впливу на противагу московському.
У посткомуністичну добу геополітичними виявами прагнень народів та еліт регіону нині є міждержавні політико-економічні й оборонно-безпекові формати «Вишеградська четвірка» (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина), «Бухарестська дев’ятка» (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія), «Ініціатива трьох морів» (Австрія, Болгарія, Хорватія, Словенія, Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Греція, Україна, Молдова, балтійські держави), «Люблінська трійка» (Польща, Литва, Україна).
Загалом, усі дотеперішні спроби структурування та консолідації балто-понтійського простору диктувалися в основі своїй необхідністю згуртування зусиль для захисту від чужинської експансії зі Сходу (Орда, Московщина), Заходу (тевтонці, німецький імперіалізм) чи Півдня (Османська Туреччина, ісламський фундаменталізм). Іншими словами, народи майбутнього Інтермаріуму мають багатий історичний досвід єднання проти.
Однак, як показав час, самі по собі потреби захисту, протидії не можуть (і не повинні) слугувати надійним підґрунтям сталого макропростору. Його формування вимагає позитивної програми співпраці, розуміння того, за що власне слід єднатися, з якою саме метою погоджуватися на єдину долю та місію. З цього погляду існування в режимі «вічного фронтиру» чи то пак «санітарного кордону» насправді є не надто привабливим та перспективним з погляду потреб розвитку.
Відтак, головним напрямом діяльності нового союзу має бути реалізація певної творчої, світоглядної місії. Оборонно-безпекова ж функція в ідеалі має бути хоч і важливою, проте все ж опортуністичною щодо основного призначення Інтермаріуму.
Тому, хоча ідея Балто-Чорноморського Міжмор’я історично передує Інтермаріуму, проте ці два концепти не є тотожними. Міжмор’я є політико-географічним поняттям і у своєму геополітичному вимірі планувалося насамперед як об’єднання захисного плану – по суті, це буферний оборонний блок.
Натомість Інтермаріум – цивілізаційна та метаполітична доктрина активної, наступальної спрямованості. Невипадково існує пропозиція використовувати для позначення центрально-східноєвропейського простору замість оборонно орієнтованої полоноцентричної дефініції «Міжмор’я» (і навіть її латинського відповідника «Інтермаріум») більш активістське визначення «Мезоєвразія» (за аналогією з центральноамериканською Мезоамерикою як культурно-цивілізаційним генератором обох Америк).
Ідеологія, плацдармом якої покликаний бути Інтермаріум, – Третій Шлях у його найширшому розумінні. Географічно західніше регіону переважають індивідуалістичні західні доктрини з абсолютизацією людського індивіда та його прав – аж до права на антисоціальний та руйнівний для суспільства спосіб життя. Натомість східніше домінують похідні ще від давньосхідних деспотій консервативні комунітаристські ідеології з однозначним приматом колективного над особистим – аж до ігнорування та прямого заперечення індивідуальної свободи. Покликанням майбутнього Інтермаріуму вочевидь буде зняття цієї одвічної дихотомії, що дозволить узяти все найкраще від західного індивідуалістичного «людиноцентризму» та східного колективістського консерватизму одночасно.
Назагал, постання на сході континенту нового ідейно-цивілізаційного простору з перспективою його поширення на всю Європу (Друга Реконкіста) є найбільш симетричною «відповіддю» європейської цивілізації на виклики сучасної епохи. Й Україна сьогодні має шанс не просто чекати відповідної зміни геостратегічної реальності, а взяти найактивнішу участь у її творенні. Не маючи, втім, зайвих ілюзій: Інтермаріум творитиметься так чи інакше, безвідносно до участі чи неучасті Києва в цьому процесі, адже такими є вимога часу та воля історії.
Надалі, Інтермаріум має стати лише першим кроком до масштабнішої інтеграції держав Європи та Азії – на інших ідеологічних засадах, ніж це передбачають реалізовувані сьогодні візії (ЄС – Європейська оборонна ініціатива та ЄАЕС – ОДКБ – ШОС).
Українські та суміжні з ними землі як ключова ланка міжцивілізаційного Інтермаріуму мають стати не «вічним фронтиром» Заходу проти Сходу, не «вістрям азійського списа, встромленим у серце Європи», цитуючи одного з українських громадських діячів, і навіть не «мостом між цивілізаціями», а становою віссю євро-азійської єдності майбутнього як нової метаполітичної реальності. Адже її оптимальною точкою рівноваги є саме україноцентричний балто-понтійський простір.
Аналітична кафедра Інституту «Інтермаріум»