- Публікації
- Перегляди: 1520
Підсумки вересневих парламентських виборів у Словаччині та наступне повернення у прем’єрське крісло Роберта Фіцо – політика з неоднозначним і навіть одіозним іміджем, укотре привернули суспільну увагу до перспектив «правопопулістського» дрейфу країн колишнього соцтабору.
В медійно-експертному середовищі знову почастішало вживання неологізму «орбанізація» – виниклого ще десятиліття тому терміну для позначення політики та процесів, пов’язуваних із постаттю першого «enfant terrible» Східної Європи угорського прем’єра Віктора Орбана.
Назагал, поширення т.зв. «правого популізму» з його націонал-егоїстичними акцентами та спробами «простого» вирішення складних проблем є загальносвітовою тенденцією. Поява і прихід до влади лідерів відповідного штибу стали закономірною реакцією суспільства на управлінські провали та закритість «старих» політичних еліт, одночасно будучи маркером порушення функціональності і власне системного занепаду партійно-парламентської демократії.
Східна Європа в цьому плані не становила жодного винятку, навпаки кризові явища відчувалися тут у чомусь навіть гостріше на тлі менш стійкої економіки й наявності ще цілком «живої» пам’яті про «ефективне» авторитарне управління соціалістичного періоду.
Тема авторитаристської «орбанізації» Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) вперше набула широкого розголосу з початком європейської міграційної кризи 2015 р., коли очолювана В. Орбаном Угорщина не підтримала здійснювану Брюсселем і Берліном політику «відкритих дверей» щодо біженців з-за меж ЄС, посилаючись на брак ресурсів для цього. Новий резонанс навколо проблеми виник у 2018-му, після того як відомий неоліберал Дж. Сорос мусив згорнути діяльність своїх громадсько-політичних структур у Будапешті й по всій країні під тиском «орбанівського авторитаризму». Відтоді кліше «орбанізація» міцно й остаточно закріпилося ледь не за всіма антиліберальними, євроскептичними, антиглобалістськими (зокрема антимігрантськими) політичними процесами та персоналіями на просторах ЦСЄ.
Багато мовиться про інспірування відповідних настроїв і процесів у країнах регіону з боку РФ. Одначе початково ґрунт для «орбанізації» вочевидь формувався самостійно. Лише дещо згодом Москва побачила для себе можливість скористатися ситуацією, що й було зроблено.
Еліти східноєвропейських країн, що прагнули відстояти національні (а одночасно й свої корпоративні – власне Орбан і його партійна «мафія» тому приклад) інтереси в обстановці жорсткого диктату Брюсселя, зустрічали теплий прийом та розуміння у Кремлі. Це давало таким лідерам змогу тримати ілюзорну геополітичну «рівновагу» й тиснути на євробюрократію перспективами свого подальшого зближення з монстром на Сході. В підсумку той-таки Орбан із одного з найбільш антиросійських політиків Європи 2000-х за лічені роки перетворився на завзятого «адвоката Путіна», буквально по руках і ногах зв’язаного з РФ енергетичними й іншими економічними контрактами.
Крім опертя на конкретних лідерів та їхні політичні сили, Москва намагається спиратися на все ще наявний на теренах постсоцтабору (навіть у східнонімецьких землях колишньої НДР) «ностальгійний електорат» старшого віку з його сентиментальною тугою за «стабільністю» соціалістичного минулого, за часами перебування регіону в організації Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).
Відтак, якщо слідувати найуживанішому нині змістовому наповненню терміну «орбанізація», то вже маємо її завершальну (чи близьку до завершальної) стадію принаймні в Угорщині та Словаччині. У Грузії, котра не належачи безпосередньо до простору Інтермаріуму за визначенням є його важливим геополітичним партнером, аналогом «орбанізації» виступає т.зв. «іванішвілізація» (за прізвищем напівкримінального олігарха й «сірого кардинала» грузинської політики останнього десятиліття Б. Іванішвілі).
Потенційно близькими до «орбанізованого» табору є Сербія, Чорногорія, Болгарія, Молдова, а надто – Хорватія з її ексцентричним президентом З. Милановичем. У Польщі та Румунії також є всі передумови для побудови «правопопулістського» авторитаризму, що його пряме ототожнення з режимом Орбана унеможливлюватиметься хіба що збереженням жорстко антиросійської позиції націоналістичного мейнстриму (хоча в тій-таки Польщі серед ультраправих існують і свої маргінальні москвофіли).
Геополітика не терпить порожнечі. Коли бракує відповідного суспільним потребам цілісного проекту розвитку регіону, його місце з необхідністю посідатимуть різноманітні «правопопулістські» ерзаци з потягом до захисного «капсулювання» суто в межах своїх національних держав. Тож «орбанізація» як поширення «правопопулістської» реакції на ультраліберальний глобалізм є по суті наслідком відсутності адекватної загальнорегіональної відповіді на гострі цивілізаційні виклики доби. Таку відповідь мав би запропонувати саме Київ як потенційний лідер східноєвропейського регіону. А поскільки чіткої та реалістичної візії українського регіонального лідерства досі не вироблено (чи в усякому разі не оприлюднено) – маємо натомість повзучу «орбанізацію».
Принаймні слід повсякчас враховувати, що ціла низка країн регіону, котрий є не просто пріоритетною сферою національних інтересів України, а власне гарантією її існування як самостійної та потужної держави, мають украй непрості відносини з Брюсселем. Ідеться не лише про Угорщину та Сербію (а ймовірно вже й Словаччину з Хорватією), але також і про Туреччину – країну, співпраця або принаймні «дружній нейтралітет» із якою відкривають для майбутнього Інтермаріуму абсолютно нові горизонти можливостей.
Зрештою, тепер багато чого – якщо не все – вирішується в українській війні. Що більших результатів досягне РФ, то більше країн можуть «орбанізуватися», дозволяючи Москві спробувати переформатувати східноєвропейський простір у своїх інтересах.
Війна стала справжньою трагедією для України та історичним випробуванням для всієї ЦСЄ. Проте саме ця трагічна реальність дає офіційному Києву шанс «обнулити» свою попередню нерішучість у справі регіональної інтеграції та почати формулювати привабливі з урахуванням теперішнього «поправішання» регіону спільні ініціативи. Ми вже довели, що готові йти зі східноєвропейцями проти РФ, ба більше – по суті грудьми захищати їх від її імперіалістичних зазіхань. Але чи готові в разі необхідності виступити єдиним фронтом із ними ж і проти неоліберального Брюсселю?
Необхідність консолідації простору між трьома морями як би його не називати – Міжмор’я, Тримор’я, Інтермаріум, Мезоєвразія, є категоричною, справді імперативною вимогою часу, питання в тому, на яких саме така консолідація зможе відбутися – чи сформується тут самодостатній актор зі своєю суб’єктністю (зокрема ідейно-світоглядною), або це буде ЄС-2 під патронатом Брюсселя, а чи й РЕВ 2.0 під «сюзеренітетом» Москви.