- Публікації
- Перегляди: 246
Початок ХХІ ст. позначився суттєвими змінами в сучасній системі міжнародних відносин. Важливим напрямком цих змін є процес європейської інтеграції. Він особливо активізувався наприкінці 90-х рр. ХХ століття. Тоді визначився процес розширення Європейського Союзу на Схід. У 1998 р. було започатковано переговори про вступ до ЄС Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії, Мальти, Кіпру. У 1999 р. аналогічні переговори розпочались із Болгарією, Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою, Естонією. Але не було визначено питання про проведення відповідних переговорів із Туреччиною. Більшість європейської політичної еліти вважає, що ісламській країні немає місця в Європейському Союзі. Водночас інші вважають, що вступ Туреччини розширить геополітичні та економічні можливості ЄС. Отже, загалом визначились цивілізаційні межі нової розширеної Європи, межею якої є західний кордон колишнього СРСР у його конфігурації за станом на 1939 р., тобто без країн Балтії.
Країни, які за деякими визначеннями належать до «нової Східної Європи», - Україна, Білорусь, Молдова, європейська частина Російської Федерації, реально опинились за межами нової Європи. Це стимулювало появу низки проблем. Головним чином вони пов’язані із формуванням лінії фактичного цивілізаційного, соціального, економічного та політичного розподілу в Європі. Внаслідок цього з’явились певні проблеми.
На початку 90-х рр. ХХ ст. у Східній Європі відбулись радикальні суспільні трансформації, які врешті призвели до нової унікальної ситуації – розпаду світової системи соціалізму й разом з тим до зникнення низки федеративних держав – Союзної Федеративної Республіки Югославії, Чехословацької Федеративної Республіки. Врешті розпад СРСР та завершення процесу об’єднання сходу та заходу Німеччини стали символами кінця епохи холодної війни в Європі. Тоді здавалось, що Старий континент, якому О.Шпенглер пророкував сутінки та поступовий занепад, нарешті отримав вирішальний імпульс, котрий забезпечить єдність всієї Європи.
Але вже на початку 90-х рр. ХХ ст. з’явились серйозні скептичні думки щодо геополітичних меж великої Європи. Традиційна концепція атлантизму доби холодної війни вбачала їх межі від Бресту французького до Бресту білоруського. В рамках відомого договору про скорочення звичайних видів озброєнь, підписаного восени 1990 р., тобто ще за часів існування СРСР, європейський простір безпеки визначався від Атлантики до Уралу. Натомість географічний простір, відповідальність за який несе Організація з безпеки та співробітництва в Європі поширюється ще на колишні радянські середньо азійські республіки, а з розпадом СРСР на нові незалежні центрально-азійські держави. Водночас з геополітичної точки зору Європа є лише півостровом Євразії, контроль над якої є ключовим для збереження стабільності моделі однополюсного світу на чолі з США.
Україна, яка впродовж першого десятиріччя своєї незалежності наполегливо шукала баланс власних інтересів у Європі та Євразії, з виходом процесу розширення Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу на заключний етап, опинилась у цікавому та складному геополітичному становищі. З одного боку, Європейський Союз готовий надати Україні статус «особливого сусіда» з невизначеною у часових рамках перспективою розпочати переговори про набуття статусу асоційованого членства. До речі, цей статус Туреччина, наприклад, має з 1963 р., але він їй поки що не допоміг змінити цивілізаційну орієнтацію і нарешті розпочати переговори про вступ до ЄС. З іншого боку, економічні інтереси та політична орієнтація української владної еліти штовхають Україну до спроб відродження інтеграційного процесу, спрямованого до формування спільного економічного простру країн СНД. Крім того, починаючи з 2000 р. Росія наполегливо проводить політику посилення об’єднавчих тенденцій на пострадянському просторі. Врешті активізація цього процесу об’єктивно посилює роль Росії як важливого регіонального центру сили. Цю тенденцію підтвердило зближення Росії, Німеччини та Франції у процесі протистояння американським планам війни проти Іраку. Взаємодія з Росією на новій основі дозволяє Німеччині повернути політичний вплив на всьому євразійському просторі. Зв’язки Росії з Францією відкривають перспективу вирішення протиріч між Німеччиною та Францією щодо лідерства в Європі.
Врешті іракська криза завдала найбільш серйозного з часів косовської епопеї 1999 р. удару по спільній зовнішній та оборонній політиці ЄС. Позицію США по війні проти Іраку за будь-яких обставин підтримали, крім Великобританії, нинішні члени ЄС – Іспанія, Італія, Данія та Португалія. Стало зрозуміло, що в разі розширення ЄС до 25 країн членів погоджувати спільну зовнішню та оборонну політику буде ще складніше, особливо в умовах криз. Деякі політологи прогнозують, що це буде взагалі неможливо.
За цих обставин пошук союзників, які підтримують позицію «старої Європи» є важливою справою. Багато залежить у цьому плані від Росії. Вперше з часів Суецької кризи 1956 р. Москва отримала можливість ефективно грати на європейсько-американських протиріччях. Оскільки після 11 вересня 2001 р. президент Путін безумовно підтримав США у боротьбі з тероризмом, здавалось, що цей курс не зазнає змін. Але від його проведення Росія не отримала жодного зиску. Вашингтон навіть не спромігся піти на суто символічний крок і скасувати поправку Джексона – Веніка. Жодних гарантій врахування інтересів російських нафтових концернів у Іраку після Саддама теж не було надано.
5 березня 2003 р. у Парижі міністри закордонних справ Росії, Франції, Німеччини заявили про намір блокувати прийняття резолюції, яка відкрила б шлях до війни проти Іраку. Аналогічну позицію зайняв і Китай, який з огляду на гостру кризу на корейському півострові, розгортання американської системи ПРО над Тайванем, невизначеність становища в Афганістані, має свої претензії до США.
Отже, спроба США продемонструвати за Бжезинським, хто є господарем Євразії, спровокувала формування хай і тимчасової, але потужної євразійської ситуативної коаліції: Париж – Берлін – Москва – Пекін. Таке американським геостратегам могло наснитись лише в кошмарах. Росія, яку вже давно поховали на уламках Євразії, несподівано отримала шанс для самостійної геополітичної гри.
6 грудня 2001 р. у Києві відбулися четверті міжурядові українсько-німецькі консультації. Канцлер Г.Шредер навіть висунув ідею розробки графіку переговорів щодо набуття Україною статусу асоційованого члена Європейського Союзу. ФРН висловила сподівання на демократичні вибори до Верховної Ради України. Але за результатами парламентських виборів, які відбулися 31 березня 2002 р., не було виявлено політичної сили, яка здобула б переконливу перемогу. Потім Україна увійшла в процес погодження перерозподілу владних повноважень, формування нового коаліційного уряду, складного процесу створення парламентської більшості, ініціювання Президентом Л.Кучмою конституційної реформи.
Антракт в українсько-німецькому діалозі було перервано 10 червня 2002 р. за декілька місяців до виборів у Німеччині. Тоді у Петербурзі Л.Кучма, В.Путін та Г.Шредер підписали Спільну заяву щодо потреби створення міжнародного консорціуму з управління мережею українських газопроводів.
Вже тоді зазначена ідея викликала гостру внутрішньополітичну критику в Україні. Опозиція наголошувала, що втрата контролю держави за мережею трубопроводів, які приносять суттєву долю доходів державного бюджету, означатиме готовність влади торгувати останнім ресурсом. Влада в свою чергу наголошувала на потребі залучення зовнішніх інвестицій, аби модернізувати цю саму мережу. Також слід було враховувати певні геополітичні чинники, пов’язані з потребами інтеграції України до загальноєвропейського енергетичного ринку. Модель видавалась оптимальною – поєднати постачальників та споживачів російського природного газу. Тим самим зацікавлені сторони отримували би надійні гарантії, що є особливо важливим з огляду на підготовку енергетичного ринку ЄС до лібералізації, яка має настати після 2010 р.
Водночас заклопотаність червоно-зеленої коаліції після перемоги на вересневих 2002 р. виборах до бундестагу внутрішніми справами, пов’язаними із зростанням безробіття та фактичною економічною рецесією, сконцентрованість німецької політики цього часу на іракській проблемі та на погіршенні відносин із США, відсунули німецько-український двосторонній діалог на узбіччя дипломатичного процесу. Зменшилась інтенсивність політичних контактів. Німецька сторона висловлювала невдоволення збереженням бюрократичних перепон, які перешкоджають виконанню вже досягнутих домовленостей, а з іншого боку не забезпечують нормальних умов діяльності німецького бізнесу в Україні.
Певні зміни у німецькій позиції стались після підписання 23 лютого 2003 р. заяви президентів України, Росії, Білорусії та Казахстану про намір підготувати до вересня 2003 р. проект угоди про створення зони вільної торгівлі з можливою перспективою її перетворення на спільний економічний простір. Врешті винайдення балансу між східним та західними векторами української зовнішньої політики гіпотетично може сприяти ліквідації нових розподільних ліній у Європі.
«Велика коаліція» на чолі з А. Меркель у складі християнських демократів, християнсько-соціального союзу та соціал-демократів (2005-2009 рр.) балансувала між євроатлантичним та євразійським вимірами зовнішньої політики ФРН. Адже світова економічна криза, яка розпочалася восени 2008 р., актуалізувала пошук нових ринків та партнерів, ключовим з яких став Китай. Відомий дослідник історії і сучасного стану німецької зовнішньої політики Г. Шолльген зазначає, що християнсько-ліберальна коаліція у складі ХДС-ХСС і Вільних демократів (2009-2013 рр.) спробувала зробити німецько-китайські торговельно-економічні відносини максимально прагматичними, вільними від тематики захисту прав людини. Наступні легіслативні періоди правління «великих коаліцій» (2013-2021) визначались потребами реагування на гострі проблеми міжнародної безпеки та дестабілізацію глобальної системи міжнародних відносин.
24 листопада 2021 року у Берліні було презентовано коаліційну угоду між Соціал-демократичною партією Німеччини (партійні кольори червоні), Партією зелених (відповідно зелений партійний колір) і Вільною демократичною партією (жовтий партійний колір). Німецька преса традиційно за партійними кольорами назвала цю коаліцію «світлофорною». На початку грудня бундестаг офіційно проголосував за затвердження складу нового уряду на чолі з соціал-демократом Олафом Шольцем. Представники партії зелених отримали важливі урядові посади. Анна-Лена Бербок стала міністром закордонних справ, Роберт Хабек очолив міністерство економічної політики. Лідер Вільної демократичної партії Крістіан Лінднер затверджений на посаді міністра фінансів. Зміст коаліційної угоди є компромісним варіантом передвиборчих програм суб’єктів нової коаліції. Партія зелених домоглася фіксації завдань радикалізації екологічної політики. Певним контрбалансом цієї політики німецька індустрія вважає вільних демократів. Саме за ними збереглися функції легітимації «зелених ініціатив» шляхом їхнього фінансування. Лінднер заради досягнення коаліційної угоди був вимушений погодитись на поетапне збільшення рівня оподаткування продажу бензину, що де-факто є націнкою на усі інші товари і послуги. Для німецької автомобільної індустрії не була сюрпризом ідея переходу від дизельних автомобілів до електрокарів.
Показово, що на відміну від французів, які просувають ідею визнання в Євросоюзі атомної енергетики «зеленою», німецькі зелені наполягають на остаточному закритті німецьких атомних станцій. Пропонується більш активно фінансувати відновлювальні джерела електроенергії. Були також досягнуті коаліційні компроміси щодо питань безпеки та європейської інтеграції. Зокрема, передбачається збільшити фінансування потреб бундесверу. У контексті фінансування боргових зобов’язань країн Європейського Союзу вільні демократи домоглися проведення більш дисциплінованої фіскальної та фінансової політики. Однак вже зрозуміло, що одночасно вирішити ці завдання буде дуже складно. Пандемія коронавірусу радикально збільшили дефіцити національних бюджетів, так само як і бюджету Євросоюзу в цілому. Тож персони Бербок і Лінднера будуть досить подразливими на рівні ЄС за ту політику, яку вони зобов’язались проводити.
Створення німецької «світлофорної коаліції» мало гучний міжнародний резонанс. Франція вимушено взяла тайм-аут щодо стратегічної активності у франко-німецькому тандемі до завершення влітку 2022 року власних парламентських і президентських виборів. Польща та Угорщина насторожено ставляться до оголошено ліберального європейського курсу нової німецької коаліції. Однак найбільш насторожено до німецької «світлофорної коаліції» поставилась Росія. Партія зелених і Вільні демократи традиційно критично ставляться до природи російського авторитарного режиму. Водночас партія зелених виступала проти сертифікації газопроводу «Північний потік-2». Коаліційна угода передбачає прагматичний підхід до цього питання. Скоріше за все, інвестовані в газопровід гроші не будуть затоплені на дні Балтійського моря. Але зелені мають нагоду показати свою екологічну принциповість щодо цього питання. Варто звертати увагу на персональний фактор. Бербок буде більш незручною співрозмовницею для Лаврова. Аналіз змісту коаліційної угоди засвідчує, що німецько-російські відносини найближчими роками не будуть такими прагматичними як за канцлера Меркель. Ймовірно вони більше нагадуватимуть «контрольоване стримування», яке властиве сучасним американсько-російським відносинам. Частіше, ніж за звичай, у німецько-російському діалозі з Берліну лунатиме критика Москви за порушення прав людини, за агресивну зовнішню політику, за використання енергетичної зброї та мігрантів у гібридних війнах. Тож у цьому сенсі німецька зовнішня політика стане більш послідовною і принциповою. Очікувано це може позитивно позначитись на тенденціях розвитку українсько-німецьких відносин. Це не означає, що німецькі інвестиції потоком поллються в українську економіку.
Це буде можливим тільки в разі радикального поліпшення інвестиційного клімату в Україні та більшої прогнозованості її податкової політики. Але натомість більше можливостей буде для тіснішої співпраці в сфері екологічно-чистих технологій. Таким взаємовигідним проектом могла б бути побудова сміттєспалювальних заводів спочатку хоч у найбільших містах України. «Водневий прорив» у цьому сенсі менш ймовірний, адже поки що існуючі технології для вироблення водню потрібують спалювання інших викопних енергоносіїв. Але українська сторона має з німецькою у цьому напрямку працювати з першого дня роботи нового німецького уряду. Також варто пам’ятати, що зовнішня політика Німеччини є коаліційною з точки зору впливу на її формування правлячих та опозиційних партій. «Світлофорна коаліція» отримала у бундестазі хоч і різнобарвну ідеологічно, але потужну опозицію. Це і християнські демократи, і «Альтернатива для Німеччини» і «Ліва партія», які стримуватимуть будь-які радикальні кроки, зокрема, на міжнародній арені. Тому тільки у випадку продовження прямої російської військової агресії проти України можливо розраховувати на перегляд німецької позиції щодо продажу летальної зброї. Нова коаліція планує радикально модернізувати озброєння німецького бундесверу, тому можливо загалом німецька військова індустрія буде менш активною на міжнародному ринку озброєнь. В цілому Україна може мати обережний реалістичний оптимізм щодо нової німецької правлячої коаліції. Неможливо від неї очікувати чогось фантастично надзвичайного. Але вже чимало, коли відкриваються нові можливості для досягнення позитивного результату для України, звичайно, у випадку повсякденної послідовної роботи над перспективними спільними проектами.
У 2023 р. Німеччина перетворилась на другого після США постачальника зброї Україні. Це викликало дискусії в німецькому суспільстві. Неухильно зростала популярність правої популістської партії «Альтернатива для Німеччини», яка пропонує вихід із Євросоюзу. На початку січня 2024 р. розкололася «Ліва партія» та було проголошено створення «Союзу Сари Вагенкнехт», яка закликала до припинити німецьку військову допомогу Україні. 9 лютого 2024 р. канцлер О. Шольц відвідав Вашингтон. США переклали на ЄС вирішення питання військової і фінансової допомоги Україні у війні з РФ. Вважають, що війна посилює правий політичний спектр у внутрішній політиці України, що суперечить внутрішньополітичним трендам в ФРН. США і ФРН виступили проти запрошення України до НАТО. Аграрно-сировинна економіка України не відповідає усталеному розподілу праці в Європейському Союзі.
Отже, чи може бути ФРН партнером, конкурентом або опонентом проекту Міжмор’я?
Скоріше за все, в залежності від актуальної міжнародно-політичної кон’юнктури ФРН може бути партнером, конкурентом і опонентом цьому проекту. Це залежатиме від динаміки внутрішньополітичних змін у ФРН. Масштабування російської агресії проти України 24 лютого 2022 р. зруйнувало історично-традиційну проросійську політику німецьких еліт. Але накопичення економічних проблем внаслідок війни актуалізує динаміку внутрішньополітичних змін у Німеччині. Прихильниками відмови від допомоги Україні та домовленостей про поділ сфер впливу у Східній Європі є партія «Альтернатива для Німеччини» та утворена в січні 2024 р. ліва партія «Союз Сари Вагенкнехт». Зростання популярності цих партій у нових федеральних землях (колишньої НДР) може змінити внутрішньополітичну кон’юнктуру у ФРН впродовж 2024 року, коли мають відбутися вибори до низки ландтагів у східнонімецьких землях. Внутрішньополітична і зовнішньополітична ідентичність нових східнонімецьких земель і через 34 роки після возз’єднання ФРН і НДР є емпіричним фактом. Це може сформувати дуалістичні зовнішньополітичні стратегії ФРН щодо проекту європейської інтеграції та гіпотетичного проекту Міжмор’я.