Приблизно п'ять мільйонів українців залишаються вимушено переміщеними особами (ВПО). За різними оцінками, щонайменше третина з них втратила житло повністю – через руйнування, окупацію або неможливість повернутися в зону активних бойових дій. Решта живе в умовах хронічної тимчасовості: у знайомих, у гуртожитках, у пунктах обігріву, в орендованих квартирах, оплачувати які дедалі важче.

Щоразу, коли держава намагається сформулювати відповідь на цю кризу, розмова зводиться до двох-трьох знайомих тез: «дамо пільговий кредит», «будемо відновлювати», «виплатимо компенсацію – коли буде можливість». За цими формулюваннями криється більш фундаментальна проблема: влада досі не визначилась із базовою правовою логікою. Житло для ВПО – це допомога, яку держава надає з доброї волі? Чи це компенсація, яку вона зобов'язана виплатити, оскільки не змогла захистити людей і їхнє майно?

Відповідь на це питання визначає все інше – і масштаб програм, і їхній дизайн, і те, чи будуть вони системними або знову залишаться клаптевими.

Логіка компенсації проти логіки допомоги

Різниця між «допомогою» і «компенсацією» не є суто семантичною. Це дві принципово різні правові й управлінські рамки.

Коли держава надає «допомогу» – вона діє з позиції благодійника. Вона сама вирішує, кому, скільки й коли. Вона може встановити черги, критерії, обмеження. Вона може відмовити – і це юридично нормально, бо допомога є дискреційною.

Коли держава виплачує «компенсацію» – вона виконує зобов'язання. У неї є боржник і кредитор. Є конкретний обсяг збитків, є строки, є правова відповідальність за невиконання. Відмовити без підстав – значить порушити закон.

Внутрішньо переміщені особи в Україні опинились у своєму становищі не через власні рішення чи помилки. Їхнє житло знищила або зробила недоступною збройна агресія, якій Україна чинить збройний опір. Держава не змогла захистити їхнє конституційне право на житло і недоторканність власності. Саме тому житло для ВПО – це не допомога. Це компенсація власної неспроможності держави виконати свій прямий обов'язок.

Ця зміна рамки має практичні наслідки. Як тільки ми визнаємо, що держава є боржником, а не благодійником, питання «чи маємо ми можливість?» замінюється питанням «як саме ми виконаємо зобов'язання?». Перше питання відкриває двері для безкінечних відмовок. Друге – вимагає конкретних рішень.

Чому кредити – це не відповідь

Найпоширенішою державною пропозицією залишаються пільгові кредити на житло. Ця ідея виглядає практичною: держава не витрачає власних коштів напряму, банківська система залучається до вирішення проблеми, люди отримують доступ до ринку нерухомості. На папері – логічно, на практиці – проблематично з кількох причин.

По-перше, кредит передбачає наявність стабільного доходу та здатності його обслуговувати. Значна частина ВПО – це люди похилого віку, жінки з дітьми, особи з інвалідністю, ті, хто змушений був залишити роботу разом із домівкою. Для них кредит – це не можливість, а пастка.

По-друге, людина, яка вже втратила майно вартістю, скажімо, 2–3 мільйони гривень, і водночас отримує кредит на нове, фактично фінансує зруйноване вдруге. Вона не отримала жодної компенсації за втрачене, але вже набуває нового боргу. Це не вирішення проблеми, а її перенесення в майбутнє.

По-третє, кредит як основний інструмент знімає відповідальність із держави і перекладає її на самих ВПО. Саме це і є суттю проблеми: держава уникає боргу, перетворюючи постраждалого на позичальника. Формально виглядає як підтримка. По суті є відмовою від зобов'язань.

Кредити можуть бути частиною рішення. Наприклад, для тих, хто має стабільний дохід і хоче самостійно вирішити житлове питання за допомогою ринкових інструментів. Але вони не можуть бути основою державної житлової політики щодо ВПО.

Міжнародний досвід: чотири моделі, які працюють

Світова практика дає кілька перевірених відповідей на масову житлову кризу, викликану збройними конфліктами та катастрофами. Жодна з них не зводиться до кредитів як головного механізму.

Страхова модель. Під час Другої світової Велика Британія зіткнулася з масовими руйнуваннями цивільного житла внаслідок німецьких бомбардувань. Відповіддю стало ухвалення Закону про воєнні ризики (War Risks Insurance Act 1939). Парламент не оголосив збір пожертв і не запропонував постраждалим кредити. Уряд увійшов у діалог із страховими компаніями, взяв на себе функцію перестраховика і забезпечив системні виплати власникам зруйнованої нерухомості.

Механізм був простим по суті, але складним у реалізації: воєнні ризики були юридично визначені й включені до страхового поля, держава гарантувала перестрахування, а конкретні суб'єкти здійснювали виплати власникам. Це була не гуманітарна акція – це була правова система, де збитки від війни обліковувалися, оцінювалися й компенсувалися.

Для України цей досвід є надзвичайно актуальним. Технічна можливість для подібного механізму існує – питання лише в політичній волі та якості діалогу між урядом і страховою галуззю. Програма «єВідновлення» певною мірою рухається в цьому напрямку, поєднуючи сертифікатний і цільовий підходи, але масштаб і темп її реалізації поки що несумірні з розміром проблеми.

Розподільчий/заставний підхід. Система сертифікатів або цільових виплат, прив'язаних до конкретного використання (придбання або будівництво житла) з відмовою від права власності на зруйноване майно. Це дозволяє державі управляти потоком коштів і уникати зловживань, водночас надаючи людям реальну фінансову можливість вирішити житлове питання.

Пільговий/пріоритетний підхід. Надання житла за чергою або за пріоритетом для певних категорій населення: ветерани, особи з інвалідністю, багатодітні сім'ї, самотні батьки з дітьми. Цей підхід не замінює інші, але гарантує, що найвразливіші групи не опиняються в кінці черги, підпорядкованої ринковій логіці.

Соціальне житло. Мабуть, найсистемніший із підходів – і найбільш недооцінений в українському контексті. Швеція, Німеччина, Нідерланди десятиліттями розбудовували системи публічного орендного житла, яке є не притулком для знедолених, а повноцінним і нормальним сегментом ринку. Держава або уповноважені нею корпорації будують і управляють фондом орендних квартир, надаючи їх за субсидованими ставками.

Показовим є приклад Південної Кореї. Державна корпорація Korea Land & Housing Corporation (LH) реалізує масштабні програми публічного орендного житла для різних категорій: молоді, молодят, людей похилого віку, підприємців-початківців. Це не «безкоштовне» житло – люди платять, але за ставками, значно нижчими від ринкових. Різницю покриває держава. Натомість мешканці можуть зосередитися на роботі й розвитку, не витрачаючи половину доходу на оренду. Результат – висока зайнятість, соціальна стабільність і економічне зростання, яке Корея демонструє десятиліттями.

Паралельно уряд субсидує малий і середній бізнес при наймі молодих спеціалістів, покриває частину витрат на оплату праці в межах програм професійного досвіду. Житлова і трудова політика тут не є окремими силами – вони системно пов'язані: людина отримує доступне житло і одночасно – можливість стабільно працювати.

Чому в Україні досі немає системного рішення

Відповідь на це питання є незручною, але необхідною.

Першою причиною є відсутність чіткої правової рамки. Немає закону, який би однозначно встановлював: держава несе зобов'язання перед ВПО за втрачене житло, ось механізм оцінки збитків, ось порядок компенсації, ось строки. Натомість – клаптева система програм, постанов і тимчасових рішень, кожне з яких легко скасовується наступним урядом або просто вичерпується фінансово.

Другою причиною є бюрократична логіка «допомоги». Система, збудована навколо поняття «надання допомоги», генерує чиновників, які шукають підстави для відмов, а не способи виконати зобов'язання. Коли бюджет обмежений, «допомогу» скорочують першою – і це вважається нормальним управлінським рішенням. Якщо ж йдеться про компенсацію, скорочення є правопорушенням.

Третьою є спокуса дешевих і швидких рішень. Кредит видається зручним, бо держава не витрачає коштів прямо зараз. Але проблема не зникає – вона переноситься. Мільйони людей із кредитами і нестабільними доходами через кілька років можуть стати джерелом масової заборгованості, соціального напруження і нової кризи, яку доведеться вирішувати вже в повоєнний час.

Що потрібно зробити

Системне вирішення житлового питання для ВПО не є неможливим. Воно вимагає паралельних дій у кількох напрямках.

Насамперед, законодавче закріплення. Потрібен закон, який визначає компенсацію за втрачене внаслідок збройної агресії житло як юридичне зобов'язання держави, а не дискреційну програму. Це включає механізм незалежної оцінки збитків, реєстр зруйнованого майна і чіткий порядок виплат або натурального відшкодування.

Паралельно – розбудова фонду соціального орендного житла. Не тимчасових модульних містечок і не переповнених гуртожитків, а повноцінних орендних квартир із нормальними умовами, наданих за субсидованими ставками. Це є інвестицією в людський капітал і в економіку відновлення – не витратою.

Третій напрямок – системний діалог із страховою галуззю. Держава має виступити перестраховиком воєнних ризиків, створивши правову і фінансову основу для того, щоб приватний ринок міг запропонувати страхові продукти, недоступні сьогодні. Британський досвід 1939 року тут є прямим прецедентом.

ВПО – це не отримувачі соціальної допомоги. Це громадяни, перед якими держава має борг. Їхнє конституційне право на житло було порушене збройною агресією, якій Україна чинить спротив. Компенсувати цей борг кредитом – все одно що запропонувати невинній жертві злочину самій оплатити лікування і відновлення.

Досвід Великої Британії, Швеції, Німеччини, Південної Кореї показує: системні рішення існують, вони реалізовувалися в умовах значно менших ресурсів і більшого хаосу, ніж той, що є сьогодні в Україні. Що їх об'єднує – це чітка правова рамка, де держава визнає свої зобов'язання і будує механізми їх виконання, а не механізми уникнення.

Забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб – це не питання бюджетних можливостей поточного року. Це питання правової зрілості держави і того, яким суспільством Україна вийде з цієї війни.

Юрій Гаврилечко, експерт Інституту «Інтермаріум» з економічних та політичних питань