Ахіллесова п’ята персоналістських авторитарних режимів це дефіцит легітимності і ризики транзиту влади. Вибори 26 січня 2025 року є сьомими для 70-річного Лукашенко, починаючи з 1994 року. Тут за веберівською класифікацією легітимності мова може йти про «традиційну» немонархічну легітимність. Жодного із старших синів Лукашенко так і не наважився зробити спадкоємцем, вони були йому потрібні на попередніх етапах боротьби за владу. Тим паче Лукашенко не виростив «наступника» в середовищі лояльної бюрократії. Максимум, чого він від неї домігся це роль статистів на своїх перевиборах.

Лукашенко, на відміну від інших колег по авторитарну клубу правителів, не вдавався до експериментів із спадкоємцем. Тим паче, що перед очима був негативний російський і казахський досвід. Нагадаємо, в 2012 року путінська спроба замінити Медвєдєва інспірувала масові протести у Москві. В Казахстані в січні 2022 року спроба першого президента Назарбаєва втримати вплив у конфлікті з Токаєвим привела до масових заворушень і введення «миротворців» Організації договору колективної безпеки. Лукашенко має свій негативний досвід виборів 2020 року, які закінчились трьома місяцями вуличних протестів. Внаслідок цього значна частина білоруської опозиції опинилась в еміграції, ще більше білорусів були піддані репресіям. Впродовж наступних п’яти років, попри створення «Загальнобілоруських народних зборів», Лукашенко так і не обрав сценарій транзиту влади. Приводом стала російсько-українська війна, на фоні якої Лукашенко презентує себе як «єдиного гаранта суверенітету і територіальної цілісності» Білорусі.

Дата електоральної імітації 26 січня 2025 року також не випадкова. По-перше, це спроба провести максимально «тиху» виборчу кампанії із кишеньковими «опонентами». Критерієм обрання опонентів була не просто гарантована персональна лояльність, а й неприйняття «альтернативних» кандидатів електоратом. Білоруська електоральну імітацію вирішили провести під інформаційний шум від президентських виборів в США, що відволікає увагу передусім Європи від Білорусі. Правда, Лукашенко не утримався від «шпильки» на адресу Трампа, який на думку білоруського диктатора, «неправильно надмірно критикує свого попередника» Байдена.

По-друге, Лукашенко поспішив «переобратись», зважаючи на вирішальний етап російсько-української війни. Не можна виключати путінського тиску на Лукашенко з вимогою повторити навесні – влітку 2025 року «переможний похід» на Київ через чорнобильську зону відчуження. Також не можна виключати путінського бажання остаточного аншлюсу Білорусі, що відкриває перед Лукашенко можливості гри із Заходом та Китаєм щодо недопущення такого сценарію. Принаймні Китай за роки президентства Лукашенко перетворив Білорусь на свій важливий логістичний хаб і важіль «стримування» російських апетитів щодо Мінська. Звичайно, Лукашенко не отримав від Сі Цзінпіна таких само гарантій як Токаєв, але можливість ігор із Пекіном зміцнює позиції Лукашенко в іграх із Путіним.

По-третє, «вибори» без участі реальної опозиції, яка переважно в еміграції, підважують внутрішню білоруську легітимність цієї опозиції. Адже Світлана Тихановська визнавалась Заходом представницею білоруського народу, виходячи із результату виборів 2020 року. Це була стратегічна мета Лукашенко, якої він у своїх очах домігся «виборами» 2025 року.

По-четверте, Лукашенко хоче показати себе «потенційним посередником» між Києвом і Москвою, що наразі не влаштовує ні Київ, ні Брюссель і навряд чи влаштує трампівський Вашингтон.

По-п’яте,  електоральна імітація на певний час вирішила внутрішньополітичну проблему Лукашенко та відклала питання транзиту влади. Звичайно, «чорні лебеді» можуть це питання знову актуалізувати, але на те вони й «чорні лебеді», які не піддаються аналізу.

Андрій Мартинов – експерт Інституту «Інтермаріум»