10 вересня 2025 року у повітряний простір Польщі проникла велика кількість ударних безпілотників, запущених з території Росії. За даними польських ЗМІ та міжнародних агентств, йшлося про щонайменше 19–23 дрони типу Shahed, які залетіли з території України та Польщі, кілька з яких були збиті силами ППО, тоді як решта впали на території прикордонних воєводств.

Цей інцидент став першим випадком масового проникнення ворожих дронів на територію Польщі від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Варшава негайно оголосила про скликання консультацій у рамках статті 4 НАТО, а польські військові посилили патрулювання східного кордону. НАТО, своєю чергою, збільшило присутність у повітрі та направило додаткові сили розвідки й протиповітряної оборони для моніторингу ситуації. Хоча прямих людських жертв не було (адже дрони були без вибухівки), політичний і безпековий ефект виявився значно масштабнішим за фізичні руйнування. Тим паче, очікувано, реакція Заходу виявилась стриманою.

Фактично Росія вперше перевірила, наскільки далеко може зайти у випробуванні «червоних ліній» Альянсу, навіть, якщо гіпотетично уявити, що дрони дійсно збились з курсу та/або були подавлені українською РЕБ. Якщо раніше йшлося про випадкові падіння уламків БПЛА на території Польщі чи Румунії, дію російського РЕБ, що так само можна розцінювати, як «прощупування» НАТО, то тепер маємо справу з масованою атакою, наслідки якої важко пояснити виключно «помилкою траєкторії». Для Кремля це можливість протестувати готовність Заходу до колективної відповіді, для Варшави — новий рівень загрози, що вимагає не лише оборонних, а й дипломатичних рішень.

Польща вже давно є ключовим логістичним хабом у постачанні озброєнь і військової техніки Україні. Через її територію проходить більшість транспортних маршрутів, функціонують склади НАТО, проводяться навчання українських військових. Це робить країну стратегічною ціллю для Москви. Удар по Польщі, навіть точковий, міг би бути поданий Кремлем не як агресія проти держави-члена НАТО, а як «знищення військової інфраструктури, призначеної для ЗСУ». Саме в цьому полягає найбільша небезпека: створення юридично-пропагандистської «сірої зони», де Росія намагається перекласти відповідальність на Захід.

Щоб зрозуміти, наскільки такий сценарій може бути реальним, варто поглянути на нещодавній прецедент на Близькому Сході. Напередодні інциденту з російськими дронами, Ізраїль завдав ударів по об’єктах, пов’язаних із ХАМАС, на території Катару. Це стало безпрецедентним випадком: суверенна незалежна держава, яка офіційно не перебуває у стані війни з Ізраїлем, зазнала атаки. Загинули кілька людей, серед них — співробітник служби безпеки Катару, що лише загострило кризу.

Реакція міжнародної спільноти була неоднозначною. Катар різко засудив напад, регіональні столиці закликали до стриманості, проте глобального осуду чи санкцій проти Ізраїлю не відбулося. Єрусалим пояснив атаку необхідністю нейтралізувати терористичну загрозу, і цей аргумент виявився достатнім, щоб принаймні частина Заходу поставилася до інциденту з розумінням. У світовій політиці це створило небезпечний прецедент: застосування сили на території третьої країни може залишитися без суттєвої відповіді і наслідків для атакуючої сторони.

Москва уважно стежить за такими подіями. Кремль, який давно будує власну політику на створенні й використанні аналогій, може інтерпретувати «катарський випадок» як сигнал: якщо Ізраїль може завдати удару по території союзної, але формально нейтральної держави, прикриваючись міркуваннями безпеки, то чому Росія не може зробити те саме щодо Польщі? Особливо з огляду на те, що польські склади й транспортні вузли фактично працюють як тилова база ЗСУ.

У цьому контексті постає питання: які сценарії дій Москви можливі у відношенні Польщі? Перший сценарій — це точкові удари по логістичних об’єктах, які Кремль може представити як «об’єкти для України». У такому разі Росія навряд чи візьме на себе відповідальність, а спробує створити інформаційний хаос — заяви про «збій у навігації» чи «непередбачувану поведінку дронів». Такий підхід уже використовувався під час падіння уламків на територію Польщі у 2022 році. Проте, якщо у випадку з Катаром мова йде про одну державу, яка не перебуває у жодному оборонному союзі, окрім статусу основного позаблокового союзника США (який має й Ізраїль) та, яка була кілька років у фактичній блокаді з боку ряду держав за підтримку тероризму, то Польща є членом НАТО з контингентом союзників на своїй території. Тому цей варіант наразі малоймовірний.

Другий сценарій передбачає гібридні атаки — поєднання кібероперацій, дезінформації та провокацій на кордоні. Кремль може намагатися створити картину, ніби сама Польща «провокує конфлікт», а Росія лише «захищається». У цьому випадку удари можуть супроводжуватися масованими кампаніями в соцмережах та через проксі-медіа, що вже спостерігалося у випадку з «польським слідом» у вибухах на Північному потоці.

Третій сценарій — це навмисна «перевірка НАТО». Москва може розраховувати, що один чи кілька ударів по польських складах не викличуть колективної відповіді Альянсу, особливо якщо будуть подані як «непорозуміння». Це найризикованіший варіант, але він привабливий для Кремля з точки зору пропаганди: у випадку відсутності жорсткої реакції Росія доведе світові, що «НАТО боїться ескалації».

Не менш небезпечним виглядає і потенційний четвертий сценарій — провокації проти Румунії. На відміну від Польщі, Румунія менш захищена в інформаційному просторі й не має такого рівня впливу в НАТО. Водночас саме на її території розташована база ПРО в Девеселу, що давно дратує Кремль. Падіння уламків чи «випадкове» порушення повітряного простору могло б стати для Росії способом перевірити реакцію союзників на менш «видимому» напрямку. Зауважимо, що подібні провокації гіпотетично можливі й проти країн Балтії та Фінляндії.

Сукупність цих сценаріїв свідчить про одну річ: Росія поступово розширює межі допустимого у війні. Інцидент із дронами 10 вересня та паралельний приклад з Ізраїлем і Катаром демонструють, що міжнародне право й суверенітет більше не є непорушними цінностями. Їх підміняють логікою сили й аргументами «загрози безпеці».

Для Польщі та НАТО це означає потребу не лише в технічному посиленні оборони, а й у політичному сигналізуванні. Альянс має дати чітко зрозуміти, що будь-який новий удар по території його членів розглядатиметься не як «прикрий інцидент», а як акт агресії. Інакше ризик повторення «катастрофи 1939 року», коли Польща знову опинилася на передовій великої війни, лише зростатиме.

Україна ж опиняється у двозначному становищі. З одного боку, польські склади та логістичні маршрути є для Києва життєво важливими, і будь-який удар по них може суттєво сповільнити постачання. З іншого — саме Україна стає головним приводом для таких атак. Це означає, що Києву необхідно не лише зміцнювати оборону, а й координувати інформаційну політику з Варшавою та Брюсселем, аби не допустити використання Росією теми «українського тилу» як виправдання агресії.

Таким чином, головний висновок полягає в тому, що атака Ізраїлю на об’єкти ХАМАС у Катарі створила небезпечний міжнародний прецедент, яким Росія може скористатися для виправдання власних дій проти Польщі чи інших членів НАТО. В умовах, коли Кремль постійно тестує межі допустимого, відповідь Альянсу повинна бути швидкою, чіткою і колективною.

Якщо ж реакція знову обмежиться занепокоєнням і консультаціями, це лише підштовхне Москву до подальших кроків. У результаті Європа ризикує опинитися перед новою фазою війни — вже не локальної, а загальноєвропейської. Проте, вкотре зауважимо, що пряма агресія РФ або проксі-конфлікт руками Білорусі є на сьогодні вкрай мало реальним варіантом з огляду на низку вищезазначених та інших причин, однією з яких є брак живої сили, техніки та зброї країни-агресора.

Валентин Гайдай, директор Інституту «Інтермаріум»