Image
UA EN

Інтермаріум як відповідь України на виклики поліполярного світу

Контури нової геополітичної епохи вже окреслені, і від того, як Україна їх прочитає, залежить головне: чи відбудеться перехід від воєнного виживання до сталого розвитку. Моя теза така. Цей перехід може зірватися через відсутність зовнішньої геополітичної рамки, яка надала б йому структурної стійкості. Тому формування Україною ядра регіонального геополітичного проекту «Інтермаріум» – необхідна структурна умова нашого внутрішнього відновлення. Без власного проекту після завершення збройної фази існує реальний ризик нової Руїни – структурного розпаду під одночасним тиском із кількох напрямків.

Почну з контурів епохи. Поліполярність сучасного світу має конкретний зміст – це конкуренція кількох великих цивілізаційних і економічних проектів за ресурси, ринки й нормативне лідерство. Айкенбері описує її як систему «трьох світів»: глобальний Захід на чолі зі США та ЄС, глобальний Схід на чолі з Китаєм і Росією та глобальний Південь. Проте ця тріада охоплює лише найбільших акторів. Поруч формуються й конкурують пантюркський проект під лідерством Туреччини та Азербайджану, китайський – у форматі «Пояс і шлях», ШОС і БРІКС, індійський проект глобального Півдня, проект «Великого Халіфату» в різних ідеологічних формах, нарешті – консолідована ідентичність корінних народів Латинської Америки, яка набуває інституційного оформлення. Держави дедалі частіше ситуативно належать одразу до кількох таких проектів, і це прямий наслідок турбулентності поліполярного світу.

Кожен із цих проектів – система нормативних пропозицій: хто є суверенним суб’єктом, які права захищаються, яка модель господарювання вважається легітимною. І тут ми підходимо до місця Європи.

Між Балтійським, Чорним і Адріатичним морями лежить простір, який не має власного консолідованого проекту. Він водночас є об’єктом тяжіння з боку ЄС, зоною американських безпекових інтересів, периферією пантюркської та китайської активності і полем для відновлення російського впливу. Без власної «точки збірки» цей простір залишатиметься ареною чужих стратегій. До того ж партнери, як влучно сформулювала колега Красовська, дедалі частіше діють у логіці «глобального стратегічного самотництва»: переглядають зобов’язання відповідно до власних інтересів, відсуваючи задекларовані цінності на другий план.

Відповідь на цей виклик я бачу в Інтермаріумі. Концепція має реальне інституційне підґрунтя. Бартошевич показує, що Ініціатива трьох морів – це спроба країн регіону вирватися з ролі об’єкта політичних процесів у просторі «між Берліном і Москвою». Лєпська та Надобко простежують п’ять етапів розвитку концепту – від XVI–XVII століть до сьогодення – і доводять, що Інтермаріум є ефективним інструментом забезпечення регіональної безпеки.

Є й глибший історичний якір. Велике Князівство Литовське на піку свого існування охоплювало простір від Балтики до Чорного моря і за логікою було федеративною структурою: різні народи мали спільний правовий каркас і зберігали власну ідентичність. Це емпіричний доказ того, що цей простір уже одного разу функціонував як інтегрована система.

Сучасна точка збірки принципово інша – спільний безпековий інтерес і спільна вразливість перед тими самими загрозами. Польща, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Молдова, Грузія, Азербайджан, Угорщина, Словаччина, Чехія, Хорватія – усі ці держави тією чи іншою мірою розташовані між великими проектами. Їм потрібен власний формат координації, який доповнює НАТО і ЄС та надає простору самостійну переговорну вагу. Після початку повномасштабного вторгнення, як фіксують Тішкун і Лопата, значущість регіону суттєво зросла, а Ініціатива трьох морів дедалі більше позиціонується як форпост протидії російській агресії та китайському впливу.

Проект має три виміри.

Перший – безпековий: спільна система раннього попередження і реагування, координація оборонно-промислових комплексів із використанням українського бойового досвіду, спільні стандарти кіберзахисту. Для України це означає, що накопичений оборонно-промисловий потенціал стане структурним внеском у регіональну безпекову архітектуру – замість консервації чи розпродажу після припинення вогню.

Другий – економічний. Регіон має транзитне положення між ЄС, Чорноморським басейном, Кавказом і Центральною Азією. Повоєнне відновлення України потребує зовнішніх ресурсів, і, як показують дослідження Нате та співавторів, саме регіональна рамка є ключовою умовою залучення й утримання іноземних інвестицій. Самих двосторонніх домовленостей для цього замало.

Третій – нормативний і демографічний: спільна рамка цифрового урядування, взаємне визнання кваліфікацій, академічна мобільність, узгоджена міграційна й демографічна політика. Це прямо стосується повернення людей. Українець у Польщі, Чехії чи Румунії, який живе у просторі, де Україна – співзасновник регіонального порядку, має значно сильнішу мотивацію повернутися, ніж той, хто бачить свою країну лише «сусідом-реципієнтом допомоги».

Наразі жодна інша держава регіону не має водночас і бойового досвіду й оборонно-промислового потенціалу, і такої географії, що контролює вихід до Чорного моря і сполучення між центром і сходом Європи. Україна – геополітичний епіцентр регіону, де вже конкурують інші гегемонічні проекти. До цього додається засновницький нарратив: країна, що вижила в екзистенційній війні, має моральний і політичний капітал, щоб запропонувати новий регіональний проект.

Без України Інтермаріум – географічне поняття без смислового центру. Без Інтермаріуму Україна після війни опиниться в поглибленому стратегічному самотництві – разом із вимогами донорів, конкуренцією за ресурси відновлення і тиском великих проектів із заходу, сходу й півдня.

Проект реалістичний за трьох умов:

  1. Україна має формулювати цю пропозицію вже зараз, під час війни, – як самостійну ініціативу з власною архітектурою, ширшу за лобіювання членства в ЄС.
  2. проект доповнює НАТО і ЄС, утворюючи «третій рівень» архітектури, де НАТО забезпечує колективну оборону, ЄС – нормативну й торговельну інтеграцію, а Інтермаріум – субрегіональну координацію і переговорну суб’єктність.
  3. внутрішні реформи – відновлення довіри до інституцій, ветеранська інтеграція, децентралізація, нові конституційні механізми – є водночас передумовою і демонстраційним ефектом. Держава, нездатна керувати власним відновленням, не може бути довіреним засновником регіонального проекту.

Головний ризик для нас – внутрішня пасивність: зосередженість виключно на двосторонніх відносинах із донорами і відмова формулювати власне регіональне бачення. Саме ця пасивність, більше ніж брак ресурсів, веде до нової Руїни.

Тож місце України в новій епосі визначить одне рішення – чи стане вона ядром власного регіонального проекту чи ні. Історичні якорі для цього є, стратегічна необхідність очевидна, а поєднання масштабу, досвіду, географії й легітимності робить Україну незамінним центром Інтермаріуму.

 

Юрій Гаврилечко, експерт Інституту «Інтермаріум» з економічних та політичних питань