Іранський удар по Ізраїлю, який стався вночі 14 квітня 2024 р., був анонсований як безпосередня відповідь Тегерану на ліквідацію 1 квітня в Дамаску командувача «Корпусу стражів ісламської революції» генерала Захеді. Але зазначені події відбуваються у ширшому стратегічному контексті, який вартий аналізу.
По-перше, президентська виборча кампанія в США обмежує політичну свободу дій адміністрації Байдена. Значна частина його електорату (наприклад, у Міннесоті) симпатизує палестинцям та критикує дії Ізраїлю в секторі Газа після теракту 7 жовтня 2023 року проти Ізраїлю.
По-друге, військова операція Ізраїлю у відповідь проти Хамас також наштовхнулась на ліміти погіршення образу Ізраїлю в світі під дією палестинської пропаганди та обмеження дій армії «до переможного кінця» на півдні сектору Газа (місто Рафах на кордоні Гази з Єгиптом досі під владою Хамас).
По-третє, Іран мав можливості відповісти Ізраїлю діями своїх проксі-військ (єменські хусити, ліванський рух Хезболла), але вирішив відповісти особисто. Це важливо для шиїтського режиму, адже демонстрація слабкості не на часі, зважаючи на активність Туреччини на Зангезурському напрямку (Іран проти прямого виходу Анкари на Каспій) та на активні дії сепаратистів у прикордонному з Пакистаном Белуджистані, а також на готовність ісламського вілаєту Хорасан також вдарити по інтересам Тегерану.
По-четверте, союзники Ірану по Шанхайській організації співробітництва Китай та РФ продемонстрували протилежні курси щодо іранської відповіді на дії Ізраїлю. РФ мотивувала Іран на жорстку відповідь, аби розширити зону війни на Близькому Сході та відволікти увагу Заходу від України. Додатково нестабільність на Близькому Сході дає Росії бонус у вигляді зростання світових цін на нафту. Але Китай, який важко виходить на тренд стимулювання своєї економіки, якраз не зацікавлений у зростанні цін на нафту. Утім, Китай має свій бонус, адже дестабілізація Близького Сходу ставить під сумнів індійський проект транзитної торгівлі через Індійський океан, Червоне море, Суецький канал до Європи, що могло б бути альтернативною китайському проекту «Один пояс, один шлях».
По-п’яте, у контекст вписується внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі. Нетаньяху, стикнувшись із глухим кутом в операції у секторі Газа, зацікавлений у «маленькій» війні проти Хезболли з вимогою відходу його загонів за прикордонну з Ліваном річку Літані, аби отримати символічну перемогу. Тим паче, що Хезболла із Сирії може бомбувати Голанські висоти. Тому важливо змінити безпекове середовище у регіоні.
По-шосте, Байден після успішного відбиття іранської атаки 14 квітня закликав Ізраїль потужно не відповідати на іранську атаку та вважати інцидент вичерпаним. Зрозуміло, що США велика війна на Близькому Сході абсолютно не на часі в розпал виборчої кампанії. Ізраїль навряд чи зацікавлений у одноосібних діях, тим паче, що події 14 квітня засвідчили робочий стан т.зв. «Угод Авраама» 2020 р. між Ізраїлем та окремими країнами Перської затоки. Фактично Ізраїлю відбивати іранську атаку допомагали локатори Бахрейну та системи протиповітряної оборони Саудівської Аравії та Йорданії. Якщо війна Ізраїлю та Ірану стане «великою» «Угоди Авраама» опиняться під сумнівом.
Вірогідність переростання обміну ударами у велику війну все одно існує. Адже будь-яка війна на етапі ескалації може вийти на рівень ірраціональності рішень та дій еліт, які затягнуті у цей конфлікт, тому теоретично справа може дійти до удару Ізраїлю у відповідь по іранським ядерним об’єктам. Але іранська військова промисловість вже «закопана у землю», тому навіть потужні удари нанесуть їй відносно невеликий збиток. Крім того, партнери Ізраїлю – ЄС і США не зацікавлені у цій великій війні. Китай також готовий стримувати Іран.
Тому більшою є вірогідність продовження «маленьких» проксі-війн Ізраїлю та Ірану в Лівані та Сирії, а також у Червоному морі, де хусіти блокують ізраїльський порт Ейлат. Проблема тільки в тому, що такі війни будь-коли знову можуть вийти на рівень великої ескалації.