Північний вектор Інтермаріуму. Розглядаємо фактор Скандинавії

Одним із визначальних напрямів геополітичного позиціонування майбутньої співдружності Центрально-Східноєвропейських націй є розбудова стратегічного партнерства зі скандинавськими країнами. Життєва необхідність такого союзу обумовлюється цілою низкою обставин.

Східна та Північна Європа віддавна поєднувалися тісними торговельно-економічними та військово-політичними зв’язками. У дохристиянські часи саме вихідці зі Скандинавського півострова (спочатку готи, далі – вікінги-варяги) значною мірою сприяли включенню народів Руської рівнини до загальноєвропейської історії. Зокрема саме завдяки скандинавам давній маршрут від Балтійського моря до Чорного набув світового значення як «шлях із варяг у греки». По суті, східноєвропейське Міжмор’я історично являє собою органічну східну проекцію (Скандинавія-Причорномор’я) справіку засадничої для Європи «вертикальної», північно-південної, географічної динаміки.

Можна згадати і тривале царювання (1587-1668) шведської династії Ваза у Польсько-Литовській державі, й протестантсько-православну «вісь» Європи XVII ст. (Швеція-Україна-Трансильванія з тимчасовою участю Литви).

Стратегічна роль «північно-південного» вектору стає ще очевиднішою із постанням на східних кордонах Європи нового потужного актора – Московської держави. Відтак вибудовується природний союз Швеції з антимосковськими силами у Польщі й Україні. Далі на південь до цього об’єднання тяжіє тоді ще панівна на Чорному морі Туреччина (Османська імперія). Спільний інтерес учасників цієї розширеної «вісі» полягав у необхідності стримування Москви на півночі та півдні одночасно, коли зв’язаність Москви на південному, балкано-чорноморському, фланзі своєї експансії зменшує тиск на північний, балто-скандинавський, і навпаки.

Позаяк «у підмісячному світі немає нічого нового», аналогічні спонуки діють і в наш час. Розташовані на європейсько-московському порубіжжі держави навіть суто географічно приречені становити першу ланку збалансування та «амортизації» натиску зі сходу. Країни Скандинавії та Міжмор’я, а часом і Туреччина мусять раніше за решту Європи тримати удар євразійської стихії, ось уже кілька століть поспіль уособлюваної російським імперіалізмом.

А оскільки нині в епіцентрі цієї одвічної геополітичної драми опинилася Україна, її партнерство зі скандинавськими країнами виступає не лише актуальним чинником посилення українського оборонного потенціалу перед лицем московської загрози, а й важливим маркером спроможності всієї східноєвропейської архітектури безпеки у перспективі.

Зокрема, базові безпекові угоди (угоди про співробітництво у сфері безпеки та довгострокову підтримку) з Києвом уже уклали дві скандинавські країни – Данія (23.02.2024) і Фінляндія (3.04.2024). Зазначені документи визначають засади та пріоритети міждержавного партнерства у військовій, політичній, фінансовій і гуманітарній галузях задля зміцнення обороноздатності. Причому безпековий діалог із Копенгагеном уже незабаром отримав подальший розвиток – з підписанням наприкінці березня оборонними відомствами країн спільного меморандуму про співпрацю в сфері закупівлі та постачання озброєнь для ЗСУ.

Характерно, що всі три держави не з G7, які на сьогодні мають безпекові угоди з Україною (Данія, Фінляндія, Нідерланди), у своїй зовнішній політиці орієнтуються переважно на Лондон (неформальний «Альянс Корони») і тією чи іншою мірою залучені до реалізації проекту «Глобальна Британія». Таким чином Скандинавія, окрім іншого, формує своєрідний геополітичний «місток» між країнами Інтермаріуму і чи не головним нині інтересантом цього об’єднання з-поза меж власне регіону Міжмор’я – Великою Британією.

Скандинавська Данія у 2023 р. була одним із найбільших донорів України за відсотком вартості наданої допомоги від власного ВВП (0,51%), поступившись за цим показником лише балтійським державам, Польщі та Словаччині. Чималий внесок зробили й інші «скандинави»: Норвегія (0,47% від ВВП), Фінляндія (0,44%), Швеція (0,31%).

Україна зацікавлена і в отриманні конкретних видів озброєнь від скандинавських країн. Зокрема, Данія торік уже передала всю свою артилерію у калібрі 155-мм – 19 колісних САУ Caesar на шасі 8x8. Це стало дійсно потужним рішенням, адже данці повністю залишились без цих французьких артсистем, які було замовлено лише у 2017 році. Крім того, Копенгаген планує цьогоріч передати Києву свої бойові літаки F-16, а Швеція розглядає можливість надання на додачу до них сучасних багатоцільових винищувачів власного виробництва Saab JAS 39 Gripen. Зі свого боку, уряд Норвегії від 1 січня 2024 р. дозволив прямий продаж зброї та продукції оборонного призначення від своєї оборонної промисловості Україні.

Важливо, що скандинавські країни офіційно (Фінляндія) чи неформально не заперечують проти використання наданої ними зброї по міжнародно визнаній території РФ у разі необхідності (а не лише по тимчасово окупованих українських територіях), таким чином не зв’язуючи Києву руки у вирішенні воєнних завдань.

Отже, політика держав Скандинавії щодо стратегічних інтересів простору Інтермаріуму є масимально сприятливою і послідовною. Взаємодія країн Північної та Центрально-Східної Європи й надалі визначатиметься взаємною геополітичною значущістю цих регіонів. До прикладу, роль скандинавських країн (надто – Данії) у блокуванні Росії на Балтиці та в Північній Атлантиці є аналогічною ролі Туреччини у блокуванні РФ на Чорному морі та в Середземномор’ї. Зокрема, навіть за відсутності прямого конфлікту з Москвою зазначені держави мають усі можливості створити значні перешкоди для основного джерела наповнення російського бюджету (у т.ч. військового) – морського експорту енергоносіїв, насамперед нафти.

 

Аналітична кафедра Інституту «Інтермаріум»

Популярні теги

Інститут Інтермаріум Концепція Інтермаріуму Діяльність Інституту Склад Інституту Статті Новини Зворотній зв'язок Аналітична кафедра Аналітика Події Контакти
© 2024 Інститут «Інтермаріум»‎. Всі права захищені