Дане дослідження ляже в основу більш ґрунтовної роботи у вигляді колективної монографії щодо розвитку майбутньої суспільно-політичної та економічної ситуації в Росії.

Серед сусідніх із простором Міжмор’я геополітичних суб’єктів особливе місце посідає Росія. Саме Москва вже понад десятиліття перебуває у «гарячому» конфлікті з однією із ключових держав Центрально-Східної Європи – Україною, до того ж, маючи цілком реальну перспективу збройної конфронтації принаймні зі ще кількома країнами регіону. Для східноєвропейських націй російська агресія обернулася не лише величезними людськими та матеріальними втратами (власне для України), а й безпрецедентними безпековими та економічними ризиками. Водночас значних трансформацій зазнає і сама країна-агресор.

Дамоклів меч демографії

Визначальним для майбутнього будь-якої держави є демографічний чинник. У цьому плані багато характерних для сучасної Росії тенденцій виявилося ще до повномасштабного військового вторгнення в Україну і навіть до початку окупації українських територій у 2014-му.

Хоча неперервне зниження народжуваності тут триває від 2015 р., цей процес все ж передчасно було б хоч якось пов’язувати саме з неоголошеною війною проти нашої держави чи навіть із внутрішньополітичною ситуацією у самій країні-агресорці. Це радше наслідок впливу сукупності соціально-демографічних факторів, типових для більшості пострадянських суспільств: загальної небагаточисельності найбільш репродуктивноздатного нині покоління 1990-х (найімовірніших потенційних батьків), збільшення частки домогосподарств із однієї особи (в РФ – з 25% у 2010 р. до майже 42% у 2023-му), задавнених економічних проблем тощо.

Важливий інтегративний маркер «народження нового життя» (число народжених мінус дитяча смертність на одну жінку 15-39 років, помножене на очікувану тривалість життя) в РФ за попереднє десятиліття знизився на 25%: у 2024 р. показник упав до 4,0 років замість 5,3-х 2014-го. Число народжених у січні-вересні 2024 р. знизилося з 953 200 до 920 200, або на 3,5%. За підсумками року воно становитиме близько 1,227 млн дітей, що буде абсолютним мінімумом із часів Другої світової війни. Попередній найгірший результат у новітній історії Росії трапився наприкінці «лихих дев’яностих» (у 1999-му), коли народилося 1,215 млн дітей. Але якщо відмінусувати показники народжуваності в анексованих українських регіонах, які тепер офіційно включаються до загальноросійської статистики, то за підсумками 2024 р. кількість новонароджених у межах міжнародно визнаних кордонів РФ узагалі ледь перевищуватиме 1,2 млн.

Однак, депопуляція – це не лише падіння народжуваності. Це й старіння та смертність росіян, а також еміграція. Як підсумок, лише природні демографічні втрати країни (без урахування еміграції молоді через війну від 2022 р.) оцінюються у 500-600 тис. осіб щорічно. Кількість зниклих після 1990 р. населених пунктів обчислюється десятками тисяч.

Змінюються і якісні характеристики населення РФ. Передусім ідеться про зміну його етнічного складу: не секрет, що на тлі демографічно депресивних етнічно російських регіонів деякі мусульманські суб’єкти федерації демонструють протилежну тенденцію, що веде до збільшення питомої ваги їхніх титульних етносів у загальноросійському контексті. На додачу, через жорстку необхідність залучення в економіку нових «робочих рук» (надто для низькокваліфікованої праці) відбувається масована інфільтрація суспільства чужокультурними трудовими мігрантами, переважно з бідних країн Центральної Азії (Узбекистан, Таджикистан, Киргизія). Зовсім не випадково в сучасній Росії дедалі більшого поширення набувають такі «тематичні» терміни, як «кишлакізація», «нікабізація» (за назвою мусульманського жіночого вбрання) тощо.

Як наслідок, носіями декларативно підтримуваних владним офіціозом «традиційних сімейних цінностей» (у т.ч. багатодітності) стають неросійські етнічні групи включно з недавніми мігрантами, натомість власне росіяни під впливом соціального песимізму та шкідливих звичок дедалі більшою мірою опиняються на демографічному маргінесі. Зокрема, яскравим маркером загального зниження якості людського ресурсу РФ є фіксоване останніми роками зростання темпів алкоголізації населення. Після 2018 року запущену було владою «м’яку» антиалкогольну кампанію фактично згорнуто скасуванням прив’язки акцизних націнок до рівня інфляції – вочевидь, аби споживачі взагалі не відмовилися від легальної алкопродукції на користь різноманітних фальсифікатів. У підсумку впродовж лише п’яти років (2019-2023) споживання алкоголю помітно зросло, причому основний приріст зі значним відривом дали міцні напої – до 150%.

Якщо коротко, основними демографічними трендами останніх десятиліть у Росії є вимирання, падіння народжуваності, деградація та люмпенізація населення. Причому найбільше ці тенденції виявляються власне серед етнічних росіян.

Від початку путінської «СВО» до цього додалася масова втрата найспроможнішого в економічному та репродуктивному плані населення. Це стало наслідком як безпосередньо втрат на полі бою – за експертними оцінками щонайменше 200 тис. убитих на кінець 2024 р., так і виїзду військовозобов’язаних із метою уникнення участі у війні – до мільйона осіб після початку повномасштабного вторгнення.

Зрештою, всі означені демографічні процеси мають один кінцевий результат – невпинне скорочення частки економічно активного й при цьому добре інтегрованого в соціально-культурному плані населення.

На шляху до «економіки гармат»

Дедалі більш орієнтована на війну – аж до тризмінної завантаженості підприємств ВПК – російська економіка стикається з низькою продуктивністю праці, недостатніми інвестиціями та, найголовніше, з банальною нестачею робочої сили. Щодо останнього, то свою роль тут відіграла й уже згадувана втрата (мобілізація та виїзд) понад мільйона чоловіків найпрацездатнішого віку після початку «СВО».

Щоправда, саме нарощування військового виробництва наразі забезпечує зростання зарплат. І хоча ростуть вони переважно в регіонах концентрації військових виробництв, це створює цілком пристойну «середню по палаті» динаміку реальних доходів населення – до +8% порівняно з 2018 р. Утім, рівень доходів і загалом добробуту «довоєнного» 2013-го року все одно залишається недосяжним. «Що стосується наших доходів, то 2014–2023-й роки можна сміливо назвати втраченим десятиліттям», – вважає економіст банку «ЦентроКредит» Євгеній Суворов.

Протягом 2024-го мілітаризована російська економіка демонструвала виразні передкризові ознаки: від «перегрівання» у першому його півріччі до початку виснаження – у другому. У вересні минулого року загальні обсяги промислового виробництва в Росії скоротилися вперше після квітня 2022 р. Таким чином, продовження зростання у сфері ВПК, де за останніми даними тим чи іншим чином зайнято вже понад 25 млн осіб, перестає перекривати тенденцію до спаду в інших секторах економіки. На цьому тлі практичне ігнорування владою ознак сповільнення у невійськових галузях зайвий раз підкреслює незмінність пріоритетів нинішньої кремлівської влади щодо подальшої мілітаризації країни («гармати замість масла»).

Війна лягла важким тягарем на державний бюджет РФ, щонайменше третина видатків якого сьогодні так чи інакше йде на оборонну сферу. Фонд національного добробуту (ФНБ) за останні два роки скоротився на 6,5 трлн руб.

Відтак, за підсумками 3-го кварталу 2024 р. Банк Росії констатував досягнення національною економікою піку свого виробничого потенціалу. Наприкінці жовтня головна фінансова установа РФ підвищила ключову ставку з 19% до 21%, поставивши історичний рекорд. Настільки високою ставка не була навіть на початку вторгнення в Україну. Висока облікова ставка поряд із браком ресурсів для інвестицій і надалі посилюють стагнаційні процеси у промисловості.

Безпрецедентним підвищенням облікової ставки влада фактично розписалася у своїй неспроможності запобігти різкому зростанню інфляції та споживчих цін, викликаному друком економічно не забезпеченої грошової маси з метою покриття бюджетного дефіциту. Інфляція супроводжується девальвацією національної валюти – цьогоріч російський рубль не перестає ставити рекорди падіння щодо долара США, перевищивши позначку 100 руб./$.

На думку експертів, сьогодні Росія постала перед економічною «трилемою» – трьома великими проблемами наприкінці трьох років повномасштабної війни: необхідності одночасно забезпечити фінансування російської армії, рівень життя громадян і збереження макроекономічної стабільності задля уникнення передчасних політичних ризиків. Поєднувати реалізацію цих трьох завдань Росії стає дедалі важче. Російська економіка зараз підтримується завдяки великим державним витратам, однак це не може тривати вічно.

За таких умов першими втрачатимуть добробут не «зав’язані» на війну суспільні групи. Зокрема, чи не стрімкіше за інших зубожітимуть пенсіонери: лише за три роки повномасштабної агресії проти України співвідношення пенсії до зарплати в РФ встигло просісти на 10% – із 36% до 26% середньої пенсії від середньої з/п.

Утім, плекати зайві ілюзії щодо впливу падіння добробуту росіян на перспективи продовження агресії не варто. Москва історично схильна в ситуації вибору першими нехтувати інтересами народу, надто якраз економічними. Реальні проблеми у Кремля можуть початися лише тоді, коли наслідки війни відчутно негативно позначаться на добробуті безпосередньо силовиків і всіх «зав’язаниих» на ведення війни й експлуатацію анексованих територій – працівників ВПК, провладних олігархів, частини бізнесу та медіа, надавачів послуг тощо.

Окрім ризиків перенапруження мілітаризованої економіки, значні економічні виклики пов’язані й зі зміною геополітичного позиціонування Москви. Її розворот у бік Сходу (головне Китаю) загрожує масштабною «періферієзацією» європейської території Росії (ЄТР) та розташованих на ній загальноросійських політико-економічних центрів. Зокрема, саме масштабні західні санкції та переорієнтація економіки РФ на Схід, що не відповідає можливостям наявної транспортної мережі, зумовили найбільший від часів кризи-2008 спад у галузі залізничних вантажоперевезень. Загальний обсяг перевезених держмонополістом «РЖД» вантажів зменшується третій рік поспіль, у 2024-му порівняно з попереднім річним періодом знизившись на рекордні за п’ятнадцять років 4,1% (або на 51 млн тонн у фізичному вимірі).

Поглиблення на цьому тлі міжрегіональних диспропорцій і кризових явищ усередині багатьох регіонів – як і ймовірне послаблення зв’язків між ними (навіть суто логістичних) – створюватиме передумови для загальної дезінтеграції країни. Адже центробіжні тенденції досі стримувалися насамперед недостатнім рівнем економічного розвитку «окраїн» та дотаційною залежністю багатьох потенційно сепаратистських суб’єктів федерації (яскравий приклад – Чечня).

Надалі економічні проблеми створюватимуть цілий спектр політичних викликів, динаміку та наслідки котрих важко передбачити. В разі відсутності реальних воєнних і зовнішньополітичних успіхів виснажена російська економіка зі зростальною інфляцією, девальвацією рубля та неефективним виробництвом ставатиме ще одним «полем битви». Показово, що саме через питання фінансово-економічної політики радянські традиції одностайного голосування у російській Думі дали збій: наприкінці 2024-го, під час затвердження проекту держбюджету на найближчі три роки, дві парламентські фракції (КПРФ та «Справедливая Россия – За правду») практично у повному складі не голосували за проект, який передбачав скорочення витрат на соціальну підтримку росіян та зростання військових витрат до нового рекорду з часів СРСР.

«Довга держава Путіна»: суть і перспективи

Воєнні та соціально-економічні виклики сьогодення закономірно створюватимуть нову політичну реальність для тієї моделі державності, котра сформувалася в Росії упродовж останніх двадцяти п’яти років – тобто періоду фактичного перебування при владі нинішнього господаря Кремля. Недарма одіозний кремлівський ідеолог В. Сурков ще у 2019-му намагався концептуалізувати побудований за цей час режим як «довгу державу Путіна».

Сутність цього «феномена» за визначенням полягає у фактичному всевладді силового блоку з опорою на наближені бізнес-кола, надто ж – на т.зв. «глибинний народ» (лояльні обивательські маси). Силовики, серед яких провідна роль відводиться спецслужбам, забезпечують останньому мінімальний добробут і відчуття імперської величі. За це російські «глибинники» гарантують верхівці згоду на довільне обмеження своїх прав, а також легітимацію здійснюваної політики шляхом періодичного формального «одобрямсу» на виборах і мовчазної згоди у міжвиборний період.

Іншим аспектом цього «консенсусу» є неофіційний пакт між державою і громадянами, суть якого можна сформулювати приблизно так: суспільство терпить неефективну корумповану державу, натомість законослухняні громадяни не залучаються нею силоміць для воєнної реалізації імперських амбіцій. Спроба переглянути цю частину «суспільного договору» проведенням часткової мобілізації восени 2022 р. обернулася зривом останньої і вимушеною відмовою влади від широких мобілізаційних заходів на користь масованого вербування контрактників та найманців.

До того ж, задіяні владою РФ механізми поповнення війська під час «СВО» унаочнили формування по суті неокастового суспільства: першими кидають у бій мешканців «нових територій», мігрантів та ув’язнених, далі – представників корінних етноси національних суб’єктів федерації, далі – етнічних росіяни з «глибинки» (нестоличних регіонів), а натомість мешканці обох столиць і столичних регіонів і привілейована еліта з держбюрократії та силових структур по факту залишаються «недоторканними».

Тобто, назагал, усе чіткішою стає перспектива кристалізації в РФ на ресурсній базі колишньої пострадянської олігархії мілітаристської диктатури з неокастовим суспільством і спецслужбами як його найвищою панівною групою – свого роду верховним політичним «сувереном» цієї «суверенної демократії» (за висловом того-таки В. Суркова).

Цікаво, що такий режим має під собою навіть певні теоретичні підстави, адже спецслужби справді можуть бути найтіснішим чином пов’язані зі здійсненням нацією своїх суверенних прав. Оскільки завдяки передусім спецслужбам нація отримує можливість реалізовувати свої інтереси там, де межі формальної леґальності та інші «протокольні» обмеження є завузькими для цього. А саме здатність діяти поза юридичною догмою є сутнісною ознакою справжнього суверенітету. Тож діяльність національних таємних структур дійсно здатна найвищою мірою «осуб’єктнювати» націю, уособлюючи її у реалізації суверенних прав і прагнень – подібно до армії, котра, за висловом «батька інтегрального націоналізму» Шарля Морраса, здатна навіть фактично заступати відсутнього монарха, будучи в немонархічних державах найвищим утіленням суверенності.

Роль спецслужб надзвичайно зростає у кризові, переломні періоди національного розвитку. Так, відомий московський дослідник А. Фурсов у своїй програмній статті «Суб’єкт стратегічної дії» задовго до маніфесту Суркова проголошував запорукою успішного транзиту сучасного російського (як і будь-якого іншого) суспільства в майбутнє дієвий союз його армії, спецслужб і науковців «нової хвилі».

На практиці симбіоз реальних складників російської «суверенної демократії» вперше яскраво виявився у рамках шовіністичного «кримського консенсусу» 2014 р. широких верств російського суспільства й політико-економічних еліт. На новому етапі зовнішньої агресії «Кримнаш» трансформувався у ще агресивніший «консенсус війни», що ситуативно об’єднує силовиків, ВПК, частину олігархів та регіональних «баронів» і все той же «глибинний народ».

Водночас, теза завжди породжує антитезу, тож і наявність «воєнного консенсусу», цілком імовірно, сприятиме увиразненню протилежної позиції. Нападом на Україну Путін власноруч створив вихідний пункт для будь-якої політичної альтернативи, в якому б суспільному сегменті вона не виникла. Адже насправді для сьогоднішньої РФ немає більш простого та зрозумілого протестного гасла, ніж припинення війни. Така ідея нині є, мабуть, найочевиднішою точкою консолідації для всіх, хто з тих чи тих причин не згоден із офіційною політикою та/або ідеологією. Настільки чіткої і однозначної опозиційної ідеї не було в Росії довгі роки. Причому можна припустити, що в загальній атмосфері страху перед репресивними органами, найбільше сміливості виступити на антивоєнній ідеологічній платформі можуть мати розчаровані в путінізмі ветерани війни Росії проти України або чинні військовослужбовці.

Так чи інакше, путінська «довга держава», як уже йшлося вище, є вельми крихкою та вразливою, насамперед у соціально-економічному плані. Тригером її падіння може стати майже будь-що – від значного скорочення експортної виручки за енергоносії (внаслідок обвалу цін, торговельної блокади чи навіть руйнування нафтосховищ українськими повітряними атаками) до воєнних невдач або національно-релігійних протиріч між різними етнокультурними групами. В кожнім разі, щойно для панівних суспільних груп РФ й інших бенефіціарів імперської експансії негативи від її здійснення почнуть реально переважувати дивіденди – і «консенсус війни», а заразом і вся теперішня система влади може розсипатися мов картковий будинок.

* * *

Конвертування внутрішньої кризи в зовнішню агресію – далеко не виключно російська практика. Проте в Росії ведення перманентних загарбницьких воєн стало чи не єдиною умовою забезпечення цілісності та керованості країни, що робить її надто небезпечним для будь-кого з сусідів.

На завершення варто підкреслити, що наявні довготривалі тренди зумовленої українською війною та протистоянням із Заходом соціально-політичної трансформації РФ не слід пов’язувати виключно з особою В. Путіна та його режимом. Адже всі розглянуті тенденції випливають передовсім із внутрішніх проблем і стратегічної несамодостатності нинішньої Московської (російської) держави та демографічної кризи її титульного етносу – тобто реалій, малопідвладних політичній кон’юнктурі.

Аналітична кафедра Інституту «Інтермаріум»