Хаотична забудова з численними порушеннями Генерального плану, руйнування історичної спадщини та спотворення історичного ландшафту, хронічний транспортний колапс, зношений житловий фонд і системи життєзабезпечення, велика кількість занедбаних територій, аварійний стан багатьох пам’яток архітектури, значні енергетичні втрати, втрата продуктивного часу в автомобільних заторах та багато інших незручностей — усе це характеризує Львів сьогодні.

Одним із ключових чинників, що призвів до такої ситуації, є системна криза в структурі управління містом.

Великі мегаполіси, до яких належить і Львів, мають низку особливостей, що принципово вирізняють їх серед малих містечок і сільських населених пунктів. Насамперед — це значно вища концентрація інтересів мешканців на одиницю площі. Саме тому будь-які індивідуальні містобудівні рішення в мегаполісі потребують особливо ретельного узгодження.

Водночас система місцевого самоврядування, передбачена чинним українським законодавством, пропонує фактично однаковий набір управлінських повноважень як для сільських громад, так і для великих міст. Цей дисбаланс у функціоналі особливо негативно позначається на мегаполісах з багатою історико-культурною спадщиною — таких, як Львів і Київ. Обидва ці міста демонструють подібний набір накопичених за десятиліття містобудівних проблем.

Порівняльний аналіз української та типових європейських моделей місцевого самоврядування виявляє одну разючу відмінність: в Україні строки повноважень міських посадовців не відповідають тривалості впливу містобудівних рішень, які вони ухвалюють. Інакше кажучи, вітчизняна система базується на п’ятирічному виборчому циклі, тоді як дії, наприклад, у межах реалізації Генерального плану (термін дії якого становить 25 років) мають наслідки на десятиліття вперед. На практиці ж норми щодо реалізації генплану часто не працюють — саме тому й маємо описані вище проблеми.

Наприклад, рішення міської ради про збільшення поверховості забудови в історично сформованому ареалі змінює ландшафт і створює довготривалий дискомфорт як для мешканців, так і для міського середовища в цілому.

Узагальнюючи, можна стверджувати: управлінська криза великих українських міст полягає в тому, що органи місцевого самоврядування, орієнтовані на короткострокову перспективу (5 років), отримали повноваження вирішувати питання, що мають довготривалий вплив (25 і більше років). Такий дисбаланс інтересів, відповідальності та наслідків рішень призводить до розвитку історичних мегаполісів у небажаному напрямку.

У нинішній системі управління містами в Україні Генеральний план фактично залишається декларативним і нежиттєздатним документом — насамперед через відсутність дієвих механізмів реалізації, а часто й через брак реального економічного підґрунтя.

Роман Волосецький