Парламентські вибори 27 жовтня 2026 року поставили Ізраїль перед черговою коаліційною кризою, однак цього разу її причини виходять далеко за межі традиційного суперництва між Беньяміном Нетаньягу та його політичними опонентами. Праворелігійний блок чинного прем'єр-міністра втратив парламентську більшість, опозиція не має узгодженої програми формування нового уряду, а арабські партії, здобувши рекордну кількість мандатів, опинилися в незвичній для себе ролі потенційних арбітрів ізраїльської політики.

Виборці голосували в країні, яка за останні три роки пережила найбільше потрясіння у своїй новітній історії. Напад ХАМАС 7 жовтня 2023 року, війна в секторі Газа, загострення протистояння з Іраном, удари по регіональних союзниках Тегерана та дедалі гостріші суперечки щодо майбутнього палестинських територій змінили суспільні настрої. До питань безпеки додалися невдоволення управлінням державою, суперечки щодо військової служби ультраортодоксів, економічні наслідки війни та проблема відповідальності політичного керівництва за попередні прорахунки.

На цьому тлі вибори мали визначити, чи зможе Нетаньягу продовжити правління, спираючись на союз релігійних і націоналістичних партій, чи Ізраїль отримає нову політичну конфігурацію. Попередні результати не дають переконливої відповіді на жодне з цих питань.

Коаліційна арифметика проти Нетаньягу

За попередніми підрахунками, праворелігійний блок Нетаньягу отримує приблизно 53 зі 120 місць у Кнесеті. Для парламентської більшості потрібно 61. Розрив у вісім мандатів виглядає не надто значним, однак в умовах ізраїльської партійної системи знайти таку кількість депутатів за межами традиційного табору прем'єра буде непросто.

Найбільшою партією залишається «Лікуд», який претендує приблизно на 26 мандатів. До правого блоку належать також ультраортодоксальні ШАС і «Об'єднаний юдаїзм Тори», «Оцма Єгудіт» («Єврейська сила») Ітамара Бен-Ґвіра та список, сформований навколо «Релігійного сіонізму» Бецалеля Смотрича. Це політичні сили з різними інтересами, проте протягом останніх років їх об'єднували підтримка Нетаньягу, консервативний порядок денний і протидія створенню Палестинської держави.

Слабкість цієї конструкції полягає в тому, що ультраортодоксальні партії насамперед зацікавлені в захисті релігійних привілеїв, державному фінансуванні своїх освітніх установ та врегулюванні питання військового призову. Натомість Бен-Ґвір і Смотрич вимагають жорсткішої політики щодо палестинців, розширення єврейських поселень і збереження максимального силового тиску на противників Ізраїлю. Нетаньягу вдавалося утримувати цих партнерів разом, поки їхніх голосів вистачало для формування більшості. Тепер йому доведеться шукати додаткову підтримку, а це майже неминуче вимагатиме поступок, неприйнятних для частини нинішніх союзників.

Опозиційний табір, за попередніми результатами, здобуває близько 48 місць. Найпомітніших успіхів досяг колишній начальник Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю Гаді Айзенкот, чия партія «Яшар!» претендує приблизно на 21 мандат. Важливе місце в опозиції посідають також політичні сили Нафталі Беннета та Яїра Лапіда, «Наш дім Ізраїль» Авігдора Лібермана й лівоцентристські «Демократи» Яїра Ґолана.

Ці партії об'єднує невдоволення тривалим перебуванням Нетаньягу при владі, але на цьому їхня єдність значною мірою закінчується. Ліберман займає жорсткі націоналістичні позиції, «Демократи» виступають за ліберальніший політичний курс, а Айзенкот і Беннет представляють різні течії центристського та правоцентристського середовища. Особливо гострими залишаються розбіжності щодо палестинського питання, ролі релігії в державі та можливості співпраці з арабськими депутатами.

Саме остання проблема може визначити долю майбутнього уряду.

Арабський електорат змінює правила гри

За попередніми даними, арабські партії сукупно отримують близько 19 мандатів. Це більше, ніж історичний результат Об'єднаного списку на виборах 2020 року, коли він здобув 15 місць.

Висока підтримка арабських партій стала наслідком кількох процесів, які розвивалися паралельно. Війна в Газі різко загострила відносини між єврейською більшістю та арабською меншиною Ізраїлю. Арабські громадяни, які становлять приблизно п'яту частину населення країни, дедалі гостріше реагують на політику праворадикальних міністрів, розширення поселень на Західному березі Йордану та гуманітарну катастрофу в палестинському анклаві.

Проте пояснювати результати голосування виключно солідарністю з палестинцями було б неправильно. Арабські громади мають власний комплекс проблем — від недостатнього фінансування муніципалітетів і нерівномірного розвитку інфраструктури до поширення організованої злочинності. Для значної частини виборців парламентське представництво залишається одним із небагатьох дієвих механізмів тиску на центральну владу.

Водночас політична мобілізація арабського населення відбувалася під впливом кампанії правих сил. Застереження представників табору Нетаньягу щодо високої явки арабських виборців, яку вони представляли як загрозу для правого уряду, лише підкреслили значення голосування. У результаті арабські партії отримали можливість впливати не тільки на законодавчий порядок денний, а й на саме питання про те, хто очолить державу.

При цьому йдеться не про єдину арабську політичну силу. Об'єднаний список об'єднує кілька партій із різними ідеологічними традиціями, зокрема ХАДАШ, ТААЛ і БАЛАД. Їхня діяльність зосереджена на захисті прав арабського населення, протидії дискримінації, завершенні окупації палестинських територій та підтримці палестинського самовизначення.

РААМ на чолі з Мансуром Аббасом дотримується прагматичнішої тактики. Партія намагається домагатися конкретних результатів для арабських громад через домовленості з ізраїльськими урядовими структурами. У 2021 році вона вже брала участь у коаліції Нафталі Беннета та Яїра Лапіда, порушивши багаторічну практику фактичного відсторонення самостійних арабських партій від формування уряду.

Однак досвід 2021 року не означає, що аналогічна домовленість можлива сьогодні. Після війни в Газі суспільна атмосфера стала значно напруженішою. Для правих ізраїльських політиків союз із арабськими партіями пов'язаний із серйозними електоральними ризиками, тоді як самим арабським депутатам дедалі складніше підтримувати уряд, який продовжує військові операції на палестинських територіях.

Звідси виникає суперечність, яку новий Кнесет не зможе обійти: арабські партії мають достатньо голосів, щоб вплинути на результат коаліційних переговорів, однак значна частина єврейських політичних сил не бажає визнавати їх повноцінними партнерами у формуванні державної політики.

У разі збереження цієї позиції рекордний результат арабського електорату може обернутися новим витком політичного відчуження. Якщо ж опозиція погодиться на парламентську співпрацю, Ізраїль отримає прецедент, здатний поступово змінити традиційну систему міжпартійних домовленостей.

Хто формуватиме наступний уряд

Становище Нетаньягу складне, але аж ніяк не безнадійне. Він залишається керівником найбільшої партії, має досвід численних коаліційних переговорів і контролює відносно дисциплінований блок союзників. Крім того, між його противниками існують суперечності, якими прем'єр неодноразово користувався в минулому.

Найбільш прийнятним для Нетаньягу варіантом було б залучення до коаліції однієї з правоцентристських сил. Але ціна такої домовленості може виявитися надто високою: потенційні партнери вимагатимуть зміни складу уряду, обмеження впливу радикалів або навіть відходу самого Нетаньягу з посади прем'єра.

Альтернативою є формування кабінету на чолі з Айзенкотом. За підтримки всіх опозиційних та арабських депутатів така більшість теоретично налічуватиме близько 67 голосів. Проблема полягає в її політичній неоднорідності. Складно уявити тривале співіснування в одному уряді правих націоналістів Лібермана та представників арабських партій, які займають протилежні позиції щодо палестинського врегулювання.

Більш реалістичною виглядає конструкція, за якої арабські депутати підтримуватимуть уряд під час голосування за його затвердження та з окремих законодавчих питань, не входячи безпосередньо до кабінету міністрів. Проте навіть така модель потребуватиме політичних гарантій і компромісів.

Не можна виключати й затяжної кризи з перспективою нових виборів. Для Ізраїлю це не нова ситуація: у 2019–2022 роках країна п'ять разів обирала Кнесет через нездатність політичних сил забезпечити стабільну більшість.

Палестинське питання: можливості та обмеження змін

Перспективи зміни ізраїльської політики щодо палестинців безпосередньо залежатимуть від того, хто сформує уряд і наскільки він буде залежним від підтримки арабських депутатів.

Коаліція Нетаньягу з праворадикальними партнерами майже напевно означатиме продовження жорсткого курсу. Бен-Ґвір і Смотрич послідовно виступають проти створення Палестинської держави, підтримують розширення єврейських поселень і відкидають значну частину міжнародних ініціатив, спрямованих на політичне врегулювання конфлікту.

Однак прихід до влади опозиції також не гарантує принципового перегляду політики. Айзенкот, Беннет і Ліберман мають значні розбіжності з Нетаньягу, проте не належать до прихильників швидкого створення незалежної Палестинської держави. Більше того, після подій 7 жовтня 2023 року скептичне ставлення до перспектив палестинської державності посилилося в значній частині ізраїльського суспільства.

Тому реальні відмінності між можливими урядами стосуватимуться насамперед методів. Центристський кабінет міг би активніше співпрацювати з міжнародними посередниками, обговорювати механізми управління Газою, гуманітарне відновлення анклаву та обмеження насильства на Західному березі Йордану. Проте збереження ізраїльського контролю над ключовими питаннями безпеки залишатиметься його базовою вимогою.

Особливе значення матиме участь арабських партій у забезпеченні парламентської більшості. За таких обставин новому уряду доведеться враховувати їхні вимоги щодо гуманітарної ситуації в Газі, захисту цивільного населення та перспектив палестинського самовизначення. Це не означає, що арабські депутати зможуть визначати зовнішню політику Ізраїлю, але їхні позиції вже не вдасться так легко ігнорувати.

Найближчим випробуванням стане питання післявоєнного устрою сектора Газа. Воєнне послаблення ХАМАС саме собою не вирішує проблеми управління територією, відновлення інфраструктури та забезпечення базових умов життя населення. Ізраїлю доведеться або погоджувати певну форму міжнародної чи палестинської цивільної адміністрації, або продовжувати нести значну частину відповідальності за ситуацію в анклаві.

У першому випадку неминучими стануть політичні переговори з арабськими державами та міжнародними організаціями. У другому — збережеться ризик тривалої нестабільності, нових спалахів насильства та подальшого погіршення міжнародного становища Ізраїлю.

Іран: зміна уряду не означатиме зміни стратегії

Якщо палестинський напрям допускає певне коригування політики, то у відносинах з Іраном можливості для принципових змін значно менші.

Після масштабного військового протистояння 2026 року, включно зі спільними американсько-ізраїльськими ударами по Ірану, питання іранської ядерної програми, ракетного потенціалу та регіональної військової присутності залишаються серед головних пріоритетів ізраїльської безпеки. І тут позиції правого табору й більшої частини опозиції значною мірою збігаються.

Айзенкот, який має багаторічний досвід керівництва збройними силами, навряд чи підтримуватиме суттєве послаблення тиску на Тегеран без переконливих гарантій обмеження його військового потенціалу. Те саме стосується Беннета та інших правоцентристських політиків.

Розбіжності можуть проявитися у питаннях застосування сили й дипломатичної координації. Нетаньягу традиційно надає особливого значення превентивним військовим операціям та безпосередній взаємодії з американським президентом. Альтернативний уряд, найімовірніше, прагнутиме більш передбачуваних механізмів ухвалення рішень, ширшого залучення військово-політичного керівництва та узгодження дій із міжнародними партнерами.

Водночас жоден із реалістичних претендентів на посаду прем'єр-міністра не може дозволити собі ігнорувати суспільний запит на жорстку політику щодо Ірану. Тому навіть у разі зміни влади ізраїльська стратегія стримування залишиться переважно незмінною, хоча конкретні способи її реалізації можуть відрізнятися.

Трамп і майбутнє американсько-ізраїльських відносин

Особливе місце в післявиборчій ситуації посідає позиція адміністрації Дональда Трампа. Для Нетаньягу відносини з американським президентом давно стали важливим політичним активом. Спільна жорстка лінія щодо Ірану, підтримка військової співпраці та близькість позицій у низці регіональних питань забезпечували ізраїльському прем'єру значний простір для дипломатичних маневрів.

Але адміністрація Трампа має власні пріоритети, які далеко не завжди збігаються з інтересами ізраїльських праворадикалів.

Вашингтон зацікавлений у стабілізації Близького Сходу, скороченні американських витрат на регіональні конфлікти та розвитку економічної і безпекової співпраці з арабськими монархіями. Особливе місце займає Саудівська Аравія, нормалізація відносин якої з Ізраїлем могла б стати одним із найбільших дипломатичних досягнень Трампа.

Однак для Ер-Ріяда повне ігнорування палестинського питання залишається політично неприйнятним. Саудівське керівництво неодноразово пов'язувало перспективи нормалізації з необхідністю забезпечити палестинцям політичний горизонт. Це створює очевидне протиріччя з позицією Бен-Ґвіра, Смотрича та інших представників ізраїльського правого табору.

Тому збереження Нетаньягу при владі не обов'язково буде найзручнішим сценарієм для Вашингтона. Американській адміністрації вигідний ізраїльський уряд, здатний гарантувати безпекову співпрацю, але водночас готовий до компромісів у питаннях Гази та відносин з арабськими державами.

Опозиційний кабінет потенційно міг би забезпечити більшу гнучкість. Водночас він навряд чи погодиться на американські ініціативи, які в ізраїльському суспільстві сприйматимуться як поступки у сфері національної безпеки.

Окремою проблемою залишатиметься Іран. Ізраїль зацікавлений у максимальному обмеженні іранського військового потенціалу, тоді як адміністрація Трампа може шукати домовленостей із Тегераном, якщо вони дозволять уникнути нової тривалої війни. У таких умовах суперечності між союзниками можливі незалежно від того, хто очолюватиме ізраїльський уряд.

Важливо й те, що американсько-ізраїльські відносини поступово стають предметом гостріших внутрішньополітичних дискусій у самих США. Критика ізраїльської політики зростає не лише серед демократів, але й у частині республіканського електорату. Персональні зв'язки Нетаньягу з Трампом можуть забезпечувати короткострокові переваги, однак не замінюють довгострокової роботи зі збереження двопартійної підтримки Ізраїлю.

Післявиборча невизначеність

Головна проблема, яку виявило жовтневе голосування, полягає у дедалі більшій невідповідності між структурою ізраїльського суспільства та традиційними механізмами формування влади. Єврейські партії розділені на кілька конкуруючих таборів, причому протистояння навколо постаті Нетаньягу нерідко виявляється сильнішим за програмні розбіжності. Арабські політичні сили здобувають дедалі вагоміше парламентське представництво, проте залишаються майже виключеними з основних коаліційних домовленостей.

За таких обставин навіть значна перевага противників чинного прем'єра в сумарній кількості мандатів не гарантує зміни влади. Нетаньягу може скористатися суперечностями в опозиційному таборі, тоді як його противникам доведеться вирішувати, що для них важливіше: усунення прем'єра чи збереження принципової відмови від співпраці з арабськими партіями.

Найближчі коаліційні переговори покажуть, наскільки ізраїльська політична система здатна адаптуватися до нового співвідношення сил. Від їхнього результату залежатиме не лише склад уряду, але й ступінь політичної свободи його майбутнього керівника.

У зовнішній політиці різких змін очікувати не доводиться. Незалежно від складу коаліції Ізраїль збереже жорстку позицію щодо Ірану, військово-стратегічне партнерство зі США та пріоритет національної безпеки. Натомість характер політики в секторі Газа, відносини з Палестинською адміністрацією і можливості нормалізації з арабськими державами значною мірою визначатимуться тим, наскільки майбутній прем'єр буде залежним від крайніх правих сил.

Найважливіше довгострокове питання стосується арабського представництва. Майже два десятки депутатів уже неможливо розглядати як незначну парламентську групу, однак їхня чисельність досі не перетворилася на пропорційний політичний вплив. Чи зміниться це після виборів 2026 року, залежатиме від готовності основних політичних партій переглянути усталені правила коаліційної взаємодії.

Ізраїль зберігає потужні державні інститути, значний військовий потенціал і підтримку Сполучених Штатів. Проте тривала внутрішня політична нестабільність, накладаючись на невирішений палестинський конфлікт і загрозу нового протистояння з Іраном, звужує можливості для проведення послідовної регіональної стратегії. Саме тому підсумки нинішніх виборів можуть мати наслідки, значно ширші за чергову зміну урядової коаліції.

Аналітична кафедра Інституту «Інтермаріум»