7 травня 2017 р. Е. Макрона було обрано президентом Франції. Перший президентський термін для нього минув у спробах утримати позиції Франції в Африці та амбіціях стати миротворцем між Україною і Росією. Сил «Іноземного легіону» для утримання впливу в франкомовних країнах Західної Африки виявилося недостатньо. Зусилля щодо реалізації «норманського формату» врегулювання на Донбасі досягли піку у грудні 2019 р., коли в Парижі відбулася зустріч президента Макрона, німецької канцлерки Меркель, українського президента Зеленського та російського президента Путіна. Спроба переглянути Мінські угоди 2015 р. зазнала поразки. Подальша «телефонна дипломатія» Макрона з Путіним також не мала успіху. Кремль взяв курс на використання найманців приватної військової компанії «Вагнер» для витіснення Франції із Малі, Буркіна-Фасо, Нігеру, Чаду. Особливо хворобливою стала втрата впливу в Нігері, який був головним постачальником урану для французьких атомних станцій. Попри це, Франція дуже обережно осмислювала факти путінської війни проти України після її масштабування 24 лютого 2022 року. Це обумовлювалось бажанням Макрона у травні 2022 р. бути обраним на другий (останній до 2027 року) президентський термін. Після цього Франція відновила свою зовнішньополітичну активність, зокрема, на Кавказі  та Східній Європі.

До лютого 2024 р. Франція не була навіть європейським лідером постачання зброї та надання фінансової допомоги Україні. За критерієм відсотку такої допомоги від валового національного продукту Франція поступалася не тільки Німеччині, а й Польщі та країнам Балтії і Скандинавії.

Другий президентський термін Макрон намагається використати, аби увійти в історію новим де Голлем, який зміцнив велич Франції як великої європейської держави. Обрання цього курсу було досить повільним. Навіть після британського референдуму 23 червня 2016 р. про вихід із Європейського Союзу, Франція не поспішала офіційно брати на себе роль лідера Європейського Союзу. Лондон поступово намагався компенсувати свій вплив у Європі, формуючи особливі відносини зі скандинавськими монархіями, Польщею та країнами Балтії. Париж ще повільніше переосмислював свою роль в Європі. Спроба попередника Макрона президента Ніколя Саркозі в 2007 р. формалізувати французький вплив у «Середземноморський союз» зазнала поразки під впливом революційних заворушень 2011 р. під назвою «арабська весна».

Натомість після переобрання Макрона на другий президентський термін загострилися протиріччя між Францією і Туреччиною, особливо після відкриття великого газового родовища «Левіофан» на шельфі турецького Північного Кіпру та Ізраїлю. Після цього щільнішим стало співробітництво Франції із суперником Туреччини Грецією. Протиріччя між Анкарою та Парижем поширилися на азербайджансько-вірменський конфлікт. Єреван обрав Париж своїм ключовим військово-політичним союзником у Європі. Ці міркування актуалізували французьку геостратегію не тільки в Середземному морі, а й у Чорному морі та Каспійському морі. Так сформувалося своєрідне французьке «Тримор’я».

Точкою опори французьких інтересів на Чорному морі є Румунія, де в порту Констанца будується найбільша в Європі база НАТО. Франція стала гарантом виконання статті 5 Вашингтонського договору для Румунії, особливо це важливо за умов спроб Росії дестабілізувати становище у Молдові та сепаратистському молдовському регіоні Придністров’я.

Спроби Франції зміцнити військовий потенціал Вірменії є проектом нейтралізації намірів Туреччини сформувати Зангезурський коридор з метою виходу від Нахічевані до Каспійського моря. Зазначений коридор є ключовим для турецького проекту «Великого Турану». Однак така перспектива посилення Туреччини не відповідає актуальним французьким інтересам. Тому французька дипломатія сприяє формуванню мережі підтримки Вірменії від Греції до Індії. Цей курс використовується для торгів між Вірменією та Азербайджаном щодо демаркації державного кордону після поразки Єревана у війні за Карабах. Водночас Франція не поспішає стимулювати офіційний вихід Вірменії з «Організації договору колективної безпеки». Росія в умовах азербайджансько-вірменської війни 2020 р. зайняла нейтральну позицію, яка мотивувала вірменські еліти звинувачувати Кремль у зраді та невиконанні договору про колективну безпеку. Можна допустити, що для Росії за умов війни проти України вигідно, аби Вірменія добровільно сама вийшла з «Організації договору колективної безпеки». Попри наявність російської воєнної бази у вірменському Гюмрі, ключове значення для російської присутності на Кавказі має не Вірменія, а Грузія. Фактично анексовані грузинські регіони Південна Осетія та Абхазія важливіші з точки зору російської присутності в Чорноморсько-Каспійському регіоні, ніж Вірменія.

У своєму «Тримор’ї» Франція має різні інтереси з Великою Британією, яка демонструє зацікавлення у зміцненні позицій Туреччини як у Середземному морі, так і Чорноморсько-Каспійському регіоні. Лондон розглядає Анкару чинником дестабілізації процесу посилення Європейського Союзу та підготовки до розширення ЄС на Західні Балкани та Молдову й Україну. Принаймні це так при владі британських консерваторів, які, скоріше за все, на чергових парламентських виборах у 2004 році програють лейбористам. Цікаво, що лейбористи виступають за проведення нового референдуму щодо можливості повернення Британії до Євросоюзу. Але поки це можна вважати гіпотетичною можливістю.

Поки що Франція приміряє на себе роль лідера Європейського Союзу, особливо коли Німеччина опиняється у більшій залежності від Парижа. Адже після закриття німецьких атомних станцій Франція стала найбільшим постачальником електроенергії для німецької економіки. З цієї точки зору Франція має інтереси щодо українських родовищ урану на Жовтих Водах та в українській атомній енергетиці загалом. У зазначеному контексті можна розглядати заяви президента Макрона щодо можливої участі французьких військових на боці України в російсько-українській війні.

Згаданий кейс вписується у контекст інформаційної війни Росії проти Заходу. Регулярні погрози Росії в бік Заходу щодо використання ядерної зброї мали отримати адекватну абстрактну відповідь. Францію абсолютно не влаштовують плани Росії відрізати Україну від Чорного моря та анексувати не тільки Донбас, а й українське Причорномор’я. Така гіпотетична перспектива ще ближчою робить пряму війну Росії проти НАТО. За умов, коли хаос президентської виборчої кампанії в США та зростаюча вірогідність обрання президентом США Дональда Трампа, ставлять під сумнів готовність Вашингтона виконати зобов’язання по статті 5 Вашингтонського договору щодо захисту, наприклад, естонської Нарви або Сувальського коридору на стику кордонів Білорусі, Литви, Польщі і Калінінградського російського анклаву, зростає значення готовності Франції бути воєнним лідером Європейського Союзу. Франція для цього має ядерну зброю, розвинений військово-промисловий комплекс і професійну армію. Інша справа, що ескалація воєнної риторики виглядає не на часі, коли розгортається виборча кампанія до Європейського парламенту. За підсумками виборів 9 червня 2024 р. існує вірогідність посилення впливу у Європейському парламенті правих популістів. Показово, що їхня французька представниця Марін Ле Пен, яка вже двічі програвала вибори Макрону, підтримала його ініціативу щодо посилення оборонного потенціалу України. Саме від цього залежить збереження Європейського Союзу як глобального ліберального проекту та потенціал лідерства Франції.

Андрій Мартинов – експерт Інституту «Інтермаріум»