Впродовж останніх приблизно 15 років у польському суспільстві спостерігається дедалі глибша політична та світоглядна поляризація. Фактично країна поступово розділилася на два великі політичні табори. З одного боку — прихильники ліберально-центристських сил, насамперед «Громадянської платформи», а нині «Громадянської коаліції» на чолі з Дональдом Туском. З іншого — консервативний і національно орієнтований електорат, який підтримує передусім партію «Право і справедливість» (PiS), а також інші сили правого спектра, зокрема «Конфедерацію». Певні паралелі можна провести з Україною 2000-х років, коли суспільство тривалий час залишалося розділеним між умовними «помаранчевими» та «біло-синіми». Як і в тодішній Україні, у Польщі політичні симпатії дедалі частіше перетворюються на маркери суспільної ідентичності, а звичайна партійна конкуренція — на боротьбу за власне бачення майбутнього держави.

Особливо гострим це протистояння стало після повернення Дональда Туска до влади у 2023 році. Його уряд розпочав перегляд низки рішень попередньої влади, насамперед у сфері судочинства. Водночас нинішня конституційна криза виникла не на порожньому місці. Ще у 2015–2016 роках, після приходу до влади партії «Право і справедливість», Польща пережила масштабний конфлікт навколо Конституційного трибуналу. Тоді нова парламентська більшість скасувала призначення п'ятьох суддів попереднім Сеймом і обрала власних кандидатів, попри рішення трибуналу, який визнав законним обрання трьох із попередніх кандидатів. Згодом PiS ініціювала зміни, які суттєво ускладнили роботу Конституційного трибуналу та посилили політичний вплив на судову систему. Це викликало протести, гостру критику з боку Європейського Союзу та тривалий конфлікт із Брюсселем. У наступні роки суперечки щодо незалежності польських судів призвели до фінансових санкцій і блокування частини європейського фінансування. Тепер історія певною мірою повторюється, хоча політичні ролі змінилися: уряд Туска намагається усунути наслідки попередніх реформ, тоді як PiS звинувачує його в узурпації влади та порушенні конституційного порядку.

Чергове загострення відбулося 30–31 жовтня 2026 року, коли багаторічне протистояння навколо Конституційного трибуналу фактично перейшло у фазу відкритого інституційного конфлікту. У п'ятницю ввечері будівлю трибуналу у Варшаві оточили поліція та Служба державної охорони. Суддя Анна Корвін-Пйотровська оголосила про тимчасове відсторонення від виконання обов'язків голови трибуналу Богдана Свєнчковського та його заступника Бартломея Соханського. Своє рішення вона пояснила тим, що керівництво установи перешкоджало її роботі, зокрема не допускало чотирьох суддів, обраних Сеймом, до участі в засіданнях. Посилаючись на закон про організацію та порядок роботи Конституційного трибуналу, Корвін-Пйотровська оголосила себе тимчасовою очільницею установи. Водночас генеральний прокурор Польщі Вальдемар Журек повідомив про направлення до трибуналу клопотань щодо позбавлення суддівської недоторканності Свєнчковського та Соханського. За його словами, відповідні клопотання налічують 224 сторінки, а матеріали проваджень — близько 50 томів.

Попереднє керівництво Конституційного трибуналу не визнало цих рішень. На офіційній сторінці установи в соціальній мережі X події назвали «державним переворотом», заявивши також про незаконне захоплення вебсайту трибуналу та заперечивши повноваження Корвін-Пйотровської як чинної судді. Натомість прем'єр-міністр Дональд Туск охарактеризував ситуацію як «відновлення верховенства права». За його словами, після років порушення законності за правління PiS цей процес неминуче є складним, болісним і потребує рішучих дій. Фактично обидва політичні табори апелюють до захисту Конституції, але вкладають у це принципово різне розуміння законності та легітимності державних інституцій.

В основі нинішнього протистояння лежить суперечка щодо процедури призначення суддів. Уряд Туска не визнає легітимності частини складу Конституційного трибуналу, сформованого за попередньої влади, та ставить під сумнів ухвалені ним рішення. Натомість старе керівництво установи не визнає повноважень частини новообраних суддів. Ситуацію додатково ускладнив президент Кароль Навроцький, який раніше відмовився прийняти присягу у чотирьох із шести суддів, обраних Сеймом у 2026 році. Президент та попереднє керівництво трибуналу вважають, що без такої присяги вони не можуть виконувати свої обов'язки. Новообрані судді, зі свого боку, посилаються на висновки Венеціанської комісії та рішення Європейського суду з прав людини, які підтверджують необхідність усунення наслідків попередніх порушень у формуванні суду. Таким чином, Польща зіткнулася із ситуацією, коли різні центри влади фактично не визнають повноважень одне одного.

Ситуація швидко вийшла за межі юридичної суперечки. Біля будівлі Конституційного трибуналу зібралися протестувальники, серед яких були представники та прихильники правих політичних сил. Виникли сутички з поліцією. Особливо показовою стала реакція президента Кароля Навроцького, який у момент загострення кризи прямував з офіційним візитом до Сенегалу. Глава держави ухвалив рішення перервати поїздку та терміново повернутися до Польщі. Уже після опівночі він прибув до Конституційного трибуналу і, попри спротив поліції на вході, потрапив до будівлі. Разом із ним там перебували перший голова Верховного суду Збігнєв Капінський, заступник голови трибуналу Бартломей Соханський та очільник Бюро національної безпеки Бартош Гродецький. Навроцький заявив про порушення конституційного ладу та силове захоплення державної установи, після чого провів консультації з представниками судової влади. Таким чином, конфлікт навколо Конституційного трибуналу перетворився на відкрите протистояння між урядом, президентом та частиною судової системи.

Однак нинішнє загострення має не лише юридичні, а й цілком очевидні політичні причини. До чергових парламентських виборів восени 2027 року залишається приблизно рік, а отже, Польща фактично вступає у найбільш напружений період передвиборчої боротьби. Для Дональда Туска принципово важливо продемонструвати здатність завершити реформування судової системи та виконати обіцянки щодо відновлення верховенства права. Для PiS нинішня криза є можливістю мобілізувати власний електорат навколо гасел захисту Конституції та протидії урядовому свавіллю. Президент Навроцький, політично близький до правого табору, дедалі активніше виступає як самостійний центр влади та опонент чинного уряду. За таких обставин кожна зі сторін намагається підвищувати ставки, а будь-який компроміс ризикує бути сприйнятим власними прихильниками як прояв слабкості.

Водночас, попри гостроту нинішнього протистояння, навряд чи варто очікувати, що Польща опиниться перед загрозою масштабного громадянського конфлікту. На відміну від України початку 2000-х років, де політичний поділ значною мірою накладався на мовні, культурні та геополітичні відмінності між регіонами, польське суспільство залишається відносно однорідним. Переважна більшість поляків має спільну мову, національну ідентичність, історичну пам'ять та культурні традиції. Хоча між сходом і заходом Польщі існують певні відмінності в політичних симпатіях, вони не формують настільки глибокого геополітичного розмежування, яке свого часу спостерігалося в Україні. Польські центристи та консерватори можуть мати принципово різні погляди на роль церкви, суспільні цінності, відносини з ЄС чи внутрішню політику, однак це не означає існування двох окремих національних спільнот із несумісними уявленнями про державність. Тому сценарій масштабного протистояння за зразком українського конфлікту між Майданом та Антимайданом видається малоймовірним, хоча сама по собі спільна національна ідентичність не гарантує відсутності політичного насильства.

Значно реалістичнішим видається сценарій затяжної політичної та інституційної кризи, яка супроводжуватиметься протестами, взаємними звинуваченнями в узурпації влади, блокуванням державних рішень і подальшим загостренням відносин між президентом та урядом. Наступний рік, найімовірніше, буде надзвичайно насиченим політичними подіями, скандалами та конфліктами. Причому боротьба точитиметься не лише навколо судової системи, але й щодо зовнішньополітичного курсу країни, відносин із Брюсселем, міграційної політики та питань безпеки. Не варто забувати й про євроскептичні сили, насамперед окремі середовища «Конфедерації», які намагатимуться використати політичну поляризацію для зміцнення власних позицій. Головна небезпека для Польщі полягає не стільки в загрозі громадянського конфлікту, скільки в поступовому руйнуванні довіри до державних інституцій та послабленні здатності влади ухвалювати стратегічні рішення.

Окреме місце у передвиборчій боротьбі, безумовно, посідатиме українське питання. Як показує досвід останніх років, тема України, українських біженців, історичних суперечностей та економічної конкуренції дедалі частіше використовується польськими політиками для мобілізації власного електорату. Напередодні виборів 2027 року ця тенденція може лише посилитися. Для України це створює додаткові ризики, адже попри всі суперечності, історичні непорозуміння та періодичні дипломатичні конфлікти, Польща залишається одним із наших найважливіших стратегічних партнерів, а фактично — союзником і надійним тилом у протистоянні російській агресії. Через польську територію проходять ключові логістичні маршрути, а сама Варшава відіграє важливу роль у формуванні європейської політики щодо України та зміцненні безпеки східного флангу НАТО. Тому будь-яка тривала внутрішньополітична нестабільність у Польщі об'єктивно не відповідає українським інтересам.

Водночас не варто перебільшувати ці загрози. Польська політична система залишається достатньо стійкою, а фундаментальні безпекові інтереси країни, зокрема стримування російської загрози, навряд чи зазнають кардинального перегляду незалежно від результатів майбутніх виборів. Отже, нинішня конституційна криза є не випадковим політичним скандалом, а черговим етапом тривалого протистояння, коріння якого сягає щонайменше 2015 року. З наближенням парламентських виборів конфлікт, найімовірніше, лише посилюватиметься, а політичні гравці дедалі активніше підвищуватимуть ставки.

Для України головне завдання в цих умовах — не ставати заручником внутрішньопольської політичної боротьби, підтримувати конструктивні відносини з різними політичними середовищами та виходити з того, що стратегічне партнерство Києва і Варшави має бути важливішим за тимчасові партійні інтереси. Адже незалежно від того, хто переможе на виборах 2027 року, сильна та стабільна Польща залишається одним із ключових чинників безпеки України та всієї Центрально-Східної Європи.

Валентин Гайдай, директор Інституту «Інтермаріум»