- Публікації
- Перегляди: 861
Інтернаціоналізм як утопія планетарної солідарності сягає своїми витоками у глибоку давнину. Його ідея входила до концептуальних засад філософської школи стоїцизму в античному світі і в якості умоглядної системи постала на початку доби Просвітництва. Англійський соціолог Є. Бентам, який увів в обіг термін «інтернаціоналізм», вписав його у свою теоретичну програму магістральної стратегії людства на шляху побудови суспільства, яке поєднувало у собі принципи справедливості, утилітарності та добра. У середині ХІХ ст. ідея інтернаціоналізму взята на озброєння радикальним соціалізмом була трансформована у доктрину спільних дій пролетаріату за свої економічні та політичні права. Проголошене у «Маніфесті комуністичної партії», написаному К. Марксом і Ф. Енгельсом гасло: «Пролетарі усіх країн єднайтеся!» стало засобом мобілізації фабричного люду і було зорієнтоване на синхронізацію його революційних виступів. Одночасно пролетарський інтернаціоналізм проголошувався панацеєю національного егоїзму та расизму. Насправді, марксистське підпорядкування ідеї солідарності гіпертрофованому постулату класової боротьби призвело до девальвації глибинного гуманістичного потенціалу поняття інтернаціоналізму.
Хроніки класового інтернаціоналізму стали ідеальною ілюстрацією того, як романтична соціальна утопія перетворюється на жахливу життєву практику. «Привид комунізму» – головний персонаж «Маніфесту комуністичної партії», матеріалізувавшись, призвів до потворного суспільного експерименту, який тільки на території колишньої Російської імперії забрав понад 70 млн. людських життів. Так сталося, що подія, відома як «жовтнева соціалістична революція», яка до 1927 р. відзначалася в СРСР як «Перший день світової революції», виявилася найбільшою за соціальними наслідками глобальною катастрофою ХХ ст. Скориставшись демократичним безладом після скинення монархії Романових, політичну владу у Росії та її національних домініонах захопила міжнародна терористична організація, фінансована іноземними державами. Це і був початок дійсної історії «пролетарського інтернаціоналізму». Зрозуміло, напередодні більшовицького перевороту не усе гаразд було у «данському королівстві» – оазі азійського деспотизму – Російській імперії, цій «в’язниці народів», де прірва між верхами і низами досягла межі. Як у свій час слушно зауважив М. Бердяєв – для того щоб зрозуміти брехню більшовизму, треба зрозуміти його правду. Правду у сенсі станового егоїзму дворянства і влади, ірраціональних думок і дій учасників цього процесу. Водночас, Бердяєв відзначив іншу особливість «російської революції», сконцентрованої навколо примітивного і водночас надзвичайно привабливого та ефективного гасла – «Грабуй награбоване!». Випущена більшовиками бацила загальної інтернаціональної рівності залучила під знамена міжнародних терористів багатомільйонні різнонаціональні маси. Саме в імʼя ідеї цієї соціальної справедливості здійснювалися нескінченні експропріації, а на її ідеологічні капища покладалися незчисленні жертви. Більшовицька реформація доктрини інтернаціоналізму доповнила його ідеями російської пасіонарності та месіанства, увівши в цю модернізовану теорію базовий системоутворюючий чинник в якості диктатури пролетаріату.
Після смерті Леніна класичний пролетарський інтернаціоналізм був підмінений імперським гегемонізмом і російським великодержавним шовінізмом. Створений у 1919 р. Комуністичний інтернаціонал (Комінтерн) використовувався для брутального втручання ВКП(б) у внутрішні справи робітничих партій. Новий вождь більшовиків Й. Сталін висунув ідею загострення класової боротьби в умовах існування двох суспільних систем – соціалістичної і капіталістичної. У зв’язку з цим розпочалося нищення не лише політичних опозиціонерів і ідейних опонентів, але і взагалі далеких від політики людей. При цьому європейська соціал-демократія трактувалася як головна загроза для міжнародного робітничого руху і ототожнювалася із фашизмом. Репресіям були піддані не лише люди, але і політичні партії. У 1938 р. тотального розгрому зазнала комуністична партія Польщі з її філіями – компартією Західної України і компартією Західної Білорусі.
Але створена Сталіним і його поплічниками тоталітарна система не могла б проіснувати так довго якби опиралася лише на терор. Іншою опорою режиму стала вселенська містифікація. Грандіозне ошуканство. У надрах усюдисущого пропагандистського апарату СРСР сформувалася спеціальна система фікцій, покликана підмінити життєві реалії. Форсований, жорсткий тиск на свідомість людей здійснювався в умовах екстремальних обставин громадянської війни, господарського безладу, голоду, державного терору, зведеного до рівня банального бандитизму. Усе це було втиснуто у короткий часовий проміжок революційної турбулентності, що створювало ґрунт для деформації світоглядної матриці різних соціальних верств. Агресивний курс влади на плебеїзацію та деінтелектуалізацію суспільного життя каталізував ті процеси. На 1927 рік вищу освіту мали 0,8% членів ВКП(б), 9,1%, - середню, 63% - початкову, 24,8% позиціонували себе як самоуки, 2,3% були неписьменними. Тобто відсоток неписьменних значно перевершував індекс комуністів із вищою освітою. Наслідки виявилися фатальними. Сон розуму завжди породжує потвор. Про це добре сказав В. Андрущенко у своїй книзі «Просвітницька одіссея розуму»: «І тоді на історичну арену виходять «придурки» не обтяжені ні наукою, ні освітою, ні культурою. Вони неправдою захоплюють владу і коять таке, що ні в казці сказати, ні пером описати». Як наголошує автор, в результаті відсторонення від інтелекту і застосування «прагматичної моралі» «життєвий процес спотворюється, батьки народжують психічно неповноцінних дітей, які розпочинають і чинять наругу над історією, паплюжать надбання батьківської культури, намагаються зруйнувати старий і утвердити свій «новий світ»». Для повернення в цивілізовану історію люди мають «звільнитися від облуди, навіяної злочинними авторитетами, усвідомити те, що сталося, визнати помилки та збочення, розпізнати справжнє обличчя ініціаторів, організаторів і провідників суспільних провалів, розвінчати і засудити їх».
Взявши під контроль усі засоби масової інформації, більшовицька влада запустила потужний ідеологічно-пропагандистський механізм, націлений на продукування потрібних їй міфів і утвердження їх у масовій свідомості. Пошук інформаційних альтернатив, усяка рефлексія, що не потрапляла в унісон державної пропаганди, незгода із провладними наративами, могли значно ускладнити життя і зрештою перетворитися на прямий шлях до звинувачення у антирадянській пропаганді за ст. 58 КК СРСР і отримання тривалих термінів ув’язнення у сталінських концтаборах. Частина соціуму зомбована гаслами класового інтернаціоналізму всерйоз сприймала владні запевнення. У свою чергу радянські громадські активісти своїми виступами, заявами, публікаціями створювали інформаційний шум, який перебивав сумніви у правдивості офіційної пропаганди.
Сталінський тоталітаризм несе пряму відповідальність за підживлення нацистського режиму у Німеччині із його «інтернаціональними» планами. Виведений Гітлером із політичної стайні на міжнародну арену «троянський кінь» комуністичної загрози так нажахав світових лідерів, що вони проголосили фашизм меншим злом у порівнянні із російським більшовизмом. Непокарані злочини сталінізму гаптовані флером ідей «класової солідарності» давали карт-бланш для впровадження у життя принципу сформульованого у свій час президентом США Франкліном Делано Рузвельтом: «Самоса – собачий син, але це наш собачий син!». Як не згадати тут сказане Еклезіастом: «Якщо вирок за злі справи виконується не поспіхом, то люди не боїться робити зло».
У концепції комуністичного інтернаціоналізму релігія була зайвим сегментом, що відволікала пролетаріат та його союзників від класової боротьби, оскільки Маркс прийшов до висновку, що його вчення не просто чергова спроба описати суспільні процеси, а універсальна наукова теорія, яка дає рекомендації на усі випадки життя, подібно до іудейської Тори. У Маркса історія починається з часу, коли люди створюють своє суспільство свідомо, зрозумівши суспільні закони, які відкрив Карл Маркс. У відповідності до цієї логіки усе, що було до Маркса, становило передісторію цивілізації. Одночасно Маркс розумів, що при такому підході у нього залишається один головний і реальний ворог – релігійний світогляд, згідно якого відлік історії ведеться від створення світу божеством, байдужим як до Карла Маркса, так і до його формаційної теорії суспільного розвитку.
Показово, що марксизм виявився привабливим для інтелектуальних «недоуків» із числа його найвіданіших послідовників – для тих, хто не отримали повноцінної вищої освіти, таких як згадуваний вище Ульянов-Ленін – студент екстернатури, виключений з першого курсу університету. Інший М. Бухарін, теж не пішов далі початкового університетського курсу. Балакучий Лев Троцький (Лейба Бронштейн) закінчив лише реальне училище. Для цих персонажів було очевидним, що марксистська філософія не може існувати на одному ідеологічному полі з релігією, як формою побутового ідеалізму, і усіляка релігійність має бути безжально викорінена і насамперед у свідомості тих, хто буде нести прапор світової революції. Необхідність непримиренної боротьби з релігійністю розуміли і ті, хто прийшли до марксизму із студійної лави духовних навчальних закладів. Таким був Ф. Дзержинський, вихованець єзуїтів, який у молоді роки готувався до сану ксьондза, та Й. Джугашвілі-Сталін – недоучений православний священник, що перетворив марксизм на катехізис для радянських людей.
Одразу після захоплення більшовиками влади проти релігії розпочалася повномасштабна гібридна війна. Симбіоз марксизму з безбожжям у контексті класових ідеологічних концепцій набув особливо зловісного характеру. Станом на травень 1922 року за приблизними підрахунками були фізично знищені понад 40 тисяч священників різних конфесій. Були позбавлені життя 92 митрополита і архієпископа. Але за цими словами приховувалися звірячі розправи. Так, ще в 1918 р. київський митрополит Володимир був забитий до смерті, кастрований і голим кинутий для наруги. Чернігівський архієпископ був розіп’ятий на хресті і спалений.
Атеїстична ідеологія створювала підґрунтя для деформації духовності та традиційних форм моралі. Саме в умовах радянської державності атеїзм отримав небувале поширення і зумовив послідовне нищення усіх сакральних символів, моральних принципів. При цьому антихристська сутність комуністичної ідеології розбурхувала у її послідовників схильність до примітивних інстинктів, що призводило до масових проявів насилля, садизму та наруги над людською особистістю. Повставши проти християнської моралі з її засадничими постулатами любові і добра, комуністична ідеологія вибудувала власну «пролетарську мораль», яка базувалася на класовій ненависті, мала у своєму арсеналі виказування і зраду, заохочувала відмову від співчуття та милосердя. Атеїзм продукував етичний нігілізм, цинізм повсякденного життя, знищення моральних традицій представників різних народів, які в силу історичних обставин опинилися у складі комуністичної імперії, спричинивши їх духовну деградацію.
Офіційно у СРСР утвердився найтриваліший державний атеїстичний режим в історії. Але у реальному Радянському Союзі від початку він почав набувати ознак релігійної системи із характерними для неї обрядами і сенсами. Радянська квазірелігійна мережа була своєрідною громадянською релігією, яку передбачав ще у XVIII ст. Жан-Жак Руссо. По-суті, «Капітал» Маркса став Біблією новоявленої конфесії, потягнувши за собою, революційні Євангелія від Леніна, Троцького, Сталіна та появу канонічних життєописів (житій) комуністичних пророків. Ці пророки і адепти «московської Галілеї» за іронією долі, як і у класичному християнстві, були здебільшого представниками єврейського етносу, що надавало пікантності сюрреалістичній ситуації, яка склалася по-факту. За умовами жанру з’явилися натовпи люмпенізованих неофітів, непримиренних до новопроголошених язичників, які асоціювалися за класовою ознакою з найчисельнішим суспільним сегментом – селянством і ніби навмисно вписувалися в етимологію цього терміну. Ця соціальна верства була приречена відповідно до марксистської доктрини пройти через митарства соціалістичного експерименту і за допомогою партійних місіонерів навернутися у єдино правдиву віру пролетарського інтернаціоналізму. При цьому, якщо настання комуністичного раю переносилося на невизначений термін, то появу реального земного пекла «щасливі мешканці» Країни Рад відчули на собі відразу у роки сталінського терору. Символічно, що на місці зруйнованого Чудового монастиря у Москві за наказом хазяїна більшовицької столиці Л. Кагановича постала будова страшної каральної установи – Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС).
У сучасних умовах інтернаціоналізм перестав бути престижною науковою темою. Радянська історіографія, яка у минулому тримала фактичну монополію на її розробку, після оприлюднення злочинів комуністичного тоталітаризму, не знайшла аргументів для виправдання і легітимації свого дітища. У пострадянській історіографії тема «пролетарського інтернаціоналізму» практично зникла. З одного боку ніби через відсутність суспільних резонів та побоювання авторів отримати тавро агента комуністичного минулого. Насправді, теорія і практика комуністичного інтернаціоналізму у його історичній ретроспективі є темою актуальною для сьогодення як у науковому так і політичному сенсі. Оскільки розкриває механізм маніпулювання масовою свідомістю і анатомію взаємодії держави із системою громадських об’єднань на рівні етнонаціональних відносин та міжнародної діяльності. Сам же комуністичний інтернаціоналізм у його модифікованих версіях на жаль не став іще спадком історії. Про це свідчить поява лівацьких політичних течій в Європі, тоталітарних урядів у країнах Латинської Америки прокомуністичних геноцидних диктатур в Азії та авторитарних, інколи людожерських у прямому значенні цього слова політичних режимів на Африканському континенті.
Михайло Журба, доктор історичних наук, професор